Грєкова Софія, 9 клас
Жуківська гімназія Згурівської селищної ради Броварського району Київської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Багата Лариса Михайлівна

Війна. Моя історія

Війна… Скільки горя і страждання вона приносить у кожну родину. Чи часто ми задумувались над тим, що нам готує життя, що нас чекає попереду? Я впевнена, що кожен із нас задавав собі таке питання. Які випробування нас чекають? Скільки труднощів доведеться пережити і пройти? Хтось зламається, опустить руки, а інший — буде боротися, буде йти до кінця, знайде в собі сили.

Моя історія почалася з Луганська. Але ми переїхала раніше, чим почався увесь цей у жах. У Луганську в мене були рідні, друзі, знайомі, вони залишилися там, ми спілкувалися, але хвилювалися за їхню долю. Це був тільки початок...

На превеликий жаль, померла бабуся, і нам потрібно було забрати мого дядька, який був неповнолітнім. Наша родина намагалися підтримати його, робили все, щоб він забув жахіття війни. Якби ми знали, що нам принесе лютневий зимовий ранок.

Війна-це жахливе та криваве слово. Прокинувшись вранці, всі, як завжди, збиралися до школи, але... так і не пішли. Нас розбудив голос матері:

- Діти, війна...

Я ніколи не бачила такою свою маму, особливо очі, в яких відчувалася безпорадність ...

- Як війна?! Що ми будемо робити?! Мені страшно..

Я відчула страх та біль. Життя та час ніби зупинилися. Ця страшна дата- двадцять четверте лютого… Я перестала жити як завжди. Перші дні мені було страшно за своїх рідних, особливо за тих, хто був не поруч. Ми не бачили всіх тих жахів, але ми чули. Ми чули як літали ракети крізь нас, дрони та літаки...

У магазинах не було їжі, люди ділилися кусочками хліба, і коли мама приносила хліб, а нас було троє… Який же він був смачний!

Тепер я розумію, чому мама, віддавши нам його, швидко знаходила якусь роботу. У неї була одна відповідь: «Я неголодна». Вона все взяла на свої плечі. Я не знала як жити далі, життя перестало бути веселим. У ньому був смуток та страх. Я не могла в це просто повірити. Війна в двадцять першому столітті.

Мої брати пішли воювати, за них всі дуже хвилювалися, адже бачили ті жахи, які показували. Це жахливе слово забрало багато життів, на ньому багато крові… Ті, хто застав війну та всі її жахи, ніколи не буде теперішнім. Більше ніколи...

Я дуже хвилювалася за своїх батьків. Не дивлячись на війну, вони продовжували ходити на роботу. Ніхто не міг подумати, що наші сусіди стануть загарбниками, кривавими та безжалісними...

Цей день назавжди змінив життя моєї сім'ї, особливо моїх родичів. Мої брати бачили весь той жах, який був на полі бою. Моя мама допомагала нашим воїнам , стала маленьким сільським волонтером: збирала речі, продукти, люди стали одним цілим, ділилися останнім. Я не можу забути постать бабусі, яка принесла до волонтерського пункту шкарпетки та рукавички: « Візьміть, хай вони зігріють наших синочків». Ті, хто дають нам право жити своїм життям, ті, хто дають нам право вчитися та бути в теплі, жертвують своїм комфортом для людей...

Наше життя ніколи не буде колишнім. Ми морально всі змінені. Війна забрала почуття безпеки й спокою. Тепер я знаю, як звучать вибухи... Щось неприродне, жорстоке, божевільне... Страх, як туман, важкий за консистенцією, наповнює все зсередини. Але зараз я ціную життя і безпеку набагато більше. Я ціную кожну мить та хвилину, яку я проводжу. Але я відчуваю провину за те, що хтось віддає своє життя, а я не можу бути там, поряд... Хтось пережив більше, хтось менше. Усе це нас об'єднує в єдину державу, в єдину країну, країну під назвою Україна.

Війна – це не лише зухвалий конфлікт на полі бою, це багата історія кожного, хто колись пережив її жахи та випробування. Моя історія війни починається не зі шкільних підручників чи військових стратегій, а зі спогадів сімей, що втратили своїх близьких у військових конфліктах, та зі словесних картинок, описаних у листах військових ветеранів.

Мені пощастило не відчути на собі безпосередніх наслідків війни. Були історії про втрати та страх, про мужність та героїзм, про людську природу в умовах крайнього стресу.

Також війна вчила людство важливим урокам. Ми навчилися розуміти те, що життя кожної людини має велику цінність, що мир – це найважливіше для процвітання суспільства, і що, співпраця та розуміння, можуть замінити ворожнечу.

Ці історії війни нагадують нам про те, що страждання війни не обмежується фізичними ранами, вони можуть залишити глибокі шрами в душі людини. Тож пам'ятаймо про війну, але прагнімо мирного майбутнього для наступних поколінь. Це глибока ранина в суспільстві, яка потребує пам'яті про минуле для уникнення майбутніх конфліктів, а також співчуття та підтримки для тих, хто постраждав від її наслідків. Війна показала, хто є ворогом, а хто є другом. Вона показала хто є хто...

Я свято вірю у нашу перемогу. Ніяка сила не може зламати наш український козацький дух. Україна стане Європейською державою, країною мужніх і відважних людей.