Денисюк Олександра

11 клас, ліцей №3 м. Хмільника Вінницької області

Вчителька, яка надихнула на написання – Опаріна Людмила Афанасіївна

Війна. Моя історія

Війна… Скільки смертей, болю, ненависті, страждань, самотності в цьому слові! Усі ми, коли читали воєнну хроніку чи вивчали історію, думали, що це ніколи не повториться… Але це сталося. Людство так і не засвоїло урок, що давався нам сотні разів.

Двадцять четвертого лютого ми змогли це не лише уявити, а й відчути на собі. Це день, в який життя мільйонів українців кардинально змінилося, розвернулося на сто вісімдесят градусів. І вже ніколи не стане, як колись.

Кожен з нас має свою історію. Тому і я вирішила розповісти й свою.

Того зловісного ранку двадцять четвертого лютого я прокинулася о п'ятій годині від дзвінка моєї сестри на мамин телефон. Вона з тривогою та відчаєм повідомила, що росія напала на нас. На той момент думки в моїй голові були божевільні, а всередині панував хаос та несприйняття. Перше, що ми пообіцяли одна одній - це любити, адже ніхто не знав, що відбуватиметься далі. Наступною дією було ввімкнення новин та прослуховування звернення президента України. Я знала, що це може статися, але глибоко в душі сподівалася, що світ схаменеться та не зробить ще однієї фатальної помилки, що увійде в історію.

Не знаючи наскільки швидко буде просуватися фронт, батьки вирішили відвезти мене до бабусі з дідусем, що живуть за містом. Але зробити це було не так вже й легко, адже черги на заправках були неймовірно великими.

Важко було кожного дня читати новини, дивитися ці моторошні відео про катування, знущання над українцями та боятися, щоб ракета не прилетіла саме у твій дім під час повітряної тривоги.

Найважчий період у моєму житті розпочався першого березня дві тисячі двадцять другого року. Тато записався добровольцем на війну. Тому я мала повернутися додому та підтримувати маму. Було дуже важко не бачити тата тижнями, не відчувати його обіймів, а тільки чекати на телефонний дзвінок, щоб почути хоч його голос. Дні проходили тривожно та безбарвно.

Коли тато нарешті приїжджав, ми не могли натішитися ним, але час пролітав швидко, потрібно було знову повертатися в частину. Тоді ми готували багато смаколиків для тата та його побратимів.

Так проходили весна, літо, зима та наш перший Новий рік удвох. Кожного дня я сподівалася, що це закінчиться, і вся країна повернеться до свого звичайного, рутинного життя, але розуміла, що буде не скоро.

Кожна людина має свою історію та долю. Хтось переживає цей період дуже важко через втрату близьких та рідних, а хтось вже звик до сьогоднішніх реалій і намагається жити далі. Біля чотирьох тисяч українців ще й досі перебувають у полоні, деякі, на жаль, загинули, ставши навічно Небесними янголами. Але ми сильні, маємо підтримувати один одного. І тільки переживши болюче відчуття тривожності, страху та втрати, ми по-справжньому починаємо цінувати життя.