Мартинюк Ярина
вихованка творчого об’єднання «Медіаплатформа «Планета ЗМІ» Дитячого естетико-натуралістичного центру «Камелія»
Викладач, що надихнув на написання есе: Романченко Вікторія Юріївна

Війна. Моя історія

День, що змінив усе

Мені снився неспокійний сон. Зазвичай плоди моєї уяви мають чіткі обриси, та іноді мені сниться абстракціонізм. Тоді все було так само: неясні картинки, мутні плями, все було нормально, але чомусь атмосфера була напруженою. Я начебто спала, однак якась частина мозку готова була прокинутись. Я перебувала ніби в трансі: коли мозок спить, а тіло все відчуває. Пів на п'яту ранку: краєчок сонячного чола здіймався над горизонтом, заливаючи ніжно-золотим сяйвом підручники на столі. Ідилія тривала декілька секунд, а потім припливли хмари і затулили зірку.

Десь далеко, з боку Києва, почувся вибух. Я підірвалася з ліжка і сіла, напружено прислухаючись. Тато швидкими кроками міряв кімнату. Тваринний жах сковував тіло. Сон як рукою зняло.

Від першого вибуху я знала, що це. Ні, ніхто не запускав феєрверки, і це не петарда, підірвана якимись бовдурами, ні, це було інше, значно гірше.

Я побачила маму: вона стояла біля вікна і дивилася на темні контури сусідського будинку. Мені хотілося кричати, плакати, панікувати, але я розуміла, що від цього страх нікуди не подінеться. Спробувала заспокоїтися і подивитися на ситуацію з іншого боку. Так, десь далеко чути вибухи, але ми разом, у, хоч і тимчасовій, але безпеці, просто треба швиденько зібрати речі і спускатися на перший поверх (принаймні, я пропущу складну контрольну з іспанської). Єдина, за кого я хвилювалася найбільше, була бабуся. Вона мешкала сама в сусідньому будинку.

З кімнати молодшої сестри почулося тихе бурчання. Мама побігла її заспокоювати, а тато збирав документи. Я намагалася додзвонитися бабусі і паралельно збирала речі. Зуби відбивали шалену чечітку під гучні звуки гармат. Жах, який сковував тіло, минувся, поступившись тремтінню рук і легкому страху в очікуванні несподіваного. Батьки поспіхом пакували речі, напружено прислухаючись. Маленька сестричка сиділа в кутку і позіхала. Вона була занадто сонна, щоб хвилюватися. Більше за всіх була налякана Ґабріель. Вона плуталася під ногами і тремтіла всім тілом.

Бідолашна собака не розуміла, що відбувається, але, відчуваючи, що від нас тхне страхом, і дивлячись, як ми поспіхом збираємо речі, вона нервувала ще більше.

Раптом у двері подзвонили. Це була бабуся. Її обличчя не виражало страху, хоча вона боялася, як і ми. Це завжди мене дивувало: як можна так вміло контролювати свої емоції! Бабуся була втомлена й захекана (авжеж, не щодня біжиш з восьмого на тринадцятий поверхи). Поспішно привітавшись, вона побігла до сестри, яка сиділа на дивані, обіймаючи сірувате, тремтливе тільце хвостатого охоронця. Коли речі були зібрані, стало не так страшно. Ми сиділи й чекали, що ж буде далі, аби вирішити: залишатися вдома чи виїжджати з міста. Але, оскільки більше вибухів не було і воєнні дії тоді відбувалися за межами нашого міста, ми трохи заспокоїлися.

Ми сиділи вдома і стежили за новинами. Я намагалася відволіктися, тому займалася тим, що зазвичай роблю на дистанційному навчанні. Спершу — уроки (це я замінила глобальним прибиранням в кімнаті), а потім робила, що хотіла. Читала улюблені книги, кидала м’ячика собаці, знову читала, допомагала мамі на кухні і тинялася по квартирі. Після кількох ранкових вибухів більше нічого не відбувалося.

Страшніше було засинати. Ніколи не знаєш, що відбувається, коли ти спиш. Однак, на диво, все було доволі спокійно, тож через деякий час я все ж змогла заснути. І спала так до ранку. Проте це був лише перший день війни.

Наразі я сиджу на підвіконні з чашкою запашного чаю в руках і слухаю вечірній оркестр у виконанні дроздів. Далеко від дому. Але я знаю, що скоро ми повернемося у рідні стіни. І все буде добре. Я знову буду гуляти з собакою, із сердитим обличчям робити ненависну фізику, усміхатися сонцю, сидіти на улюбленому підвіконні і пити чай. Але вже не у маленькому готелі, в іншому місті, а вдома.