Українець Софія Володимирівна, 15 років, учениця 10-Б класу, м. Вільногірськ, Дніпропетровська обл.

Вчитель, що надихнув на написання - Носова Анна Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Найстрашніший день у моєму житті, який я запам’ятаю назавжди - 24 лютого. Саме тоді російська федерація вторглася в нашу рідну Вкраїну (не думайте, що я забула правопис великої букви у власних географічних назвах). До речі, Олександр Авраменко, який також є розробником численних тестів до ЗНО з української мови, дозволив писати назву країни росія з маленької букви.

У нашому містечку в людей почалася паніка. Ніхто не знав що робити. Тому всі моментально почали знімати кошти в банкоматах, закуповуватися їжею, медикаментами, бензином. Можу сказати точно, що я не вірила, що війна в XXI столітті можлива.

Відразу ж пригадались улюблені уроки історії, на яких ми розглядали події, що відбулися 1941 році, коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Моя бабуся говорить, що неможливо порівняти жорстокість німців та російських воїнів. Думки за думками, але мій мозок втомлювався приймати і розуміти, що відбувається у сучасному світі.

Під сильним враженням я була тоді, коли побачила кадри з Бучі, де мертві українці лежать на холодній землі, а відоме на весь світ фото руки жінки – це просто фільм жахів,

що відбувався і, на жаль, продовжує відбуватися в Україні.

В моїх очах рашисти - бездушні тварини, яким все більше і більше потрібні наші страждання, біль та території.

Хочеться відразу запитати: «А навіщо? У вас свого мало?»

Минуло не пам’ятаю навіть скільки часу, бо кожен день, кожна година та кожна хвилина тягнулися в лютому й березні, як вічність. Мої однолітки і рідні постійно слухали та читали новини. Ми не вилазили з гаджетів. Певний час здавалося, що ось-ось все повинно закінчитися, як якийсь фантастичний фільм.

Нещодавно на платформі YouTube вийшов ролик під назвою «Старший сержант Михайло Діанов: «Ми не любимо коли нас називають героями! Герої лежать в землі»». В цьому відео автор дослівно розповів про вихід з полону, бої в Маріуполі, на Азовсталі і нелюдські умови в таборі “Оленівка”. Полоненим давали 30 секунд, щоб поїсти. При цьому приносили окріп з твердим і маленьким шматочком хліба. Це робилося для того, щоб ти не встиг перекусити, а в результаті цього голодував.

Мене вражають наші мужні та сміливі захисники, бо вони витримали ці нелюдяні тортури.

З кожним днем я все більше і більше вірю в нашу перемогу і в те, що ми повернемо всі території. Зовсім скоро в Україні запанує МИР, який зараз для кожного є найголовнішою і заповітною мрією. Ми станемо ще сильнішою державою, ніж були до повномасштабного вторгнення російської федерації в нашу Батьківщину.