Війна принесла в наше прекрасне місто і в наше життя хаос та горе. Ми залишилися без даху над головою і були змушені їхати, не знаючи, куди саме і що чекає на нас попереду.

У перший день нічого не було зрозуміло. Здавалося, що потрібно, як завжди, йти на роботу, але навколо всі повторювали: "Війна, війна". Діти прокинулися від ранкових вибухів і були дуже налякані. Ми не розуміли, що робити, куди бігти і що брати із собою.

Я намагалася спокійно пояснити дітям, що сталося, але вони не могли до кінця цього усвідомити. Насправді я й сама не могла повірити в те, що відбувається. Все здавалося страшним сном, від якого хотілося прокинутися.

Найстрашнішою стала ніч з 8 на 9 березня. На місто скидали авіабомби, а ми ховалися в підвалі нашої багатоповерхівки. Від вибухів на голови сипалися шматки штукатурки. У якийсь момент здавалося, що це кінець і будинок просто не витримає.

Поруч один за одним лунали страшні вибухи. Дві сусідні багатоповерхівки перетворилися на руїни. Загинуло багато людей, серед них були наші знайомі. Після тієї ночі неможливо було залишитися такими, якими ми були раніше.

Пережите дуже сильно вплинуло на доньку. Для неї навіть звичайний сон уночі став проблемою. Вона дуже боїться лягати спати, а щойно чує сирену, починається паніка. Донька одразу біжить у коридор і залишається там до відбою. Так вона може просидіти без сну і вдень, і вночі.

В останні дні перед евакуацією їжі практично не залишилося. Хлопці під обстрілами бігали до розбитих магазинів і шукали там хоч щось їстівне для людей, які залишалися у підвалі.

Одного разу вони принесли морозиво. Для нас це вже був не десерт. Ми розігрівали його і давали найменшим дітям замість молока. У ті дні головним було просто знайти хоч щось, чим можна нагодувати дітей.

Особливої речі, яку можна було б передати до музею, у нас не залишилося. Але пам'ять про підвал, авіабомби, зруйновані будинки і розігріте морозиво замість дитячого молока залишиться з нами назавжди.