Війна "звільнила" нас від усього, що ми мали. Від дому, звичного життя, відчуття безпеки та впевненості у майбутньому. Тепер ми просто намагаємося жити далі.

24 лютого я не пішла на роботу, а дитина - до школи. Майже цілодобово ми стежили за новинами, намагаючись зрозуміти, що відбувається і що нам робити далі.

Ще до повномасштабного вторгнення ми жили неподалік від зони бойових дій, тому дитина вже чула вибухи. Поруч із нашим будинком працювала ремонтна бригада, і ми пояснювали ці звуки тим, що там ремонтують техніку. Нам хотілося якомога довше захистити дитину від страшної реальності.

Про війну розповіли тоді, коли самі зрозуміли найболючіше - додому ми вже не повернемося.

Саме момент, коли стало відомо, що повертатися більше нікуди, став одним із найстрашніших. Разом із домом ми втратили частину свого минулого і звичного життя.

Пережите позначилося на всій родині. Дитина стала більш замкнутою і дуже гостро реагує на звуки війни. Моя мама страждає від панічних атак. А я сама часто відчуваю розпач, тому що зараз дуже складно побачити і уявити наше майбутнє.

З гострою нестачею продуктів чи інших необхідних речей ми, на щастя, не зіткнулися.

У мене залишилися ключі від нашого дому. Дому, якого більше немає. Звичайна зв'язка ключів тепер стала однією з небагатьох матеріальних речей, що пов'язують мене з минулим життям. Вони надто особисті й дорогі для мене. Це ключі, якими вже неможливо відчинити двері, але з якими я поки не можу розлучитися.