Родина Олени з чотирма малими дітьми мешкала в студентському гуртожитку. Вони разом переховувались у підвалі під обстрілами

Я з родиною жила у  Харкові. 24 лютого прокинулась о п’ятій ранку  від невідомих і незрозумілих звуків, погодувала донечку й розбудила чоловіка. Він з переляканими очима сказав, що це звуки «Градів» - почалася війна. Але ще страшніше було, коли старші сини прокинулися і прийшли до нас з питанням: «Мама, тато, що це?» Ми відповіли, що почалася війна - росія напала на нашу державу.         

Перше, що довелося пережити, це коли діти пішли збирати свої рюкзаки «тривожні» - вони зібрали всі свої речі, з якими ходили на тренування до басейну, бо 24 лютого у них за розкладом повинне було бути тренування. Друге - це коли почали телефонувати мені батьки студентів коледжу, у яких я є куратором. Вони питали, що їм робити, і прохали, щоб я забрала до себе їхніх дітей.

 А головне, що збентежило, - що добу не було зв’язку з адміністрацією Харківського коледжу текстилю та дизайну, де я працювала і мешкала у студентському гуртожитку. Ніхто ніяких інструкцій нам не давав, бо співробітники на роботу до гуртожитку вже не вийшли.

Особисто я, моя родина та ті діти, які перебували у гуртожитку, не відчули гуманітарної катастрофи, бо у всіх був якийсь запас їжі. Дирекція студмістечка швидко відреагувала на повідомлення, що студенти перебувають у підвалі гуртожитку, і небайдужі колеги, які мали змогу, привезли овочі, консерви, хліб.  

Дякувати Богу - ми живі, вся наша сім’я разом, але психіка дітей дуже постраждала. Та й у нас, батьків, також. Коли ми перебували у підвалі гуртожитку разом зі студентами, то студенти приготували смачну вечерю і всі разом святкували першу річницю нашої донечки. А через деякий час, коли Харків все більше бомбардували, то студенти дуже наполягали, щоб я виіжджала з Харкова, бо у мене четверо маленьких дітей і їх необхідно спасати! А мої учні запевняли, що впораються самі.