Чекановська анна, 11 клас, Дунаєвецький ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гав’юк Ольга Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого, 2022 рік, восьма ранку… Ніхто не будить мене в школу. Прокинувшись, не можу зрозуміти, як мені так повезло, чому мама забула мене розбудити; дуже дивно. Коли я прокинулась, то почула, як голосно працює телевізор і пішла в вітальню. Моя мама разом із бабусею сиділи перед телевізором, слухаючи, що відбувається в Україні. Розпочалась війна. Повномасштабне вторгнення розпочалось о 4:00 ранку, коли більшість людей ще спали. Я сиділа поряд із ними і не могла в це повірити, тому, що здавалось, що в XXI ст такого бути не може.

Але, на жаль – це реальність. В перші дні війни, я сиділа тільки вдома, навчання почалось дистанційне, тому сенсу кудись іти не було.

Я живу в центрі маленького містечка, в п’ятиповерховому будинку. В ньому проживає багато людей, а, особливо, маленьких дітей. Тому, коли повітряна тривога пролунала вперше, ми всі дружньо зустрілись у нашому підвалі. Також із людьми у підвалі перебували й домашні тварини. Разом у підвал я брала свого маленького песика. Деякі люди з нашого будинку настільки облаштували своє укриття, що в ньому можна було в разі необхідності перебувати певний час.

Авжеж ми до війни не готувались, до кінця не вірили в це, тому наш підвал не був облаштований зовсім.

В перші дні війни було дуже страшно, перші сирени, перші прильоти дуже лякали мене. Через деякий час, під час тривоги ми вже не спускались у підвал, а йшли в ванну кімнату, говорили, що у ній має бути також безпечно. Коли у Вінницю прилетіла перша ракета, моя мама злякалась і вирішила, що нам краще виїхати до Польщі. Ми їхали потягом, то був наче страшний сон. Людей із різних куточків нашої України було дуже багато, оскільки транспорт був безкоштовний і кількість осіб необмежена, тому у потяг заходило стільки, скільки могло вміститись.

Ми стояли щільно один біля одного, тому, що повністю весь прохід був заповнений людьми. І так ми 6 годин їхали до Вроцлава.

Я до кінця не розуміла, що це все відбувається зі мною та з нашими людьми, чому саме з нами, оскільки ще недавно усі були вдома, у своїй країні, займалися привичними справами, а зараз рятуємо своє життя, а й після шукаємо кращої долі. Багато вже ніколи не повернеться назад, а хтось взагалі віддав своє життя через війну. Багато моїх знайомих також виїхали за кордон. Ми приїхали у польське місто Губін, яке знаходиться прямо на кордоні з Німеччиною. З часів 2-ї світової війни, певні ділянки цього міста також небезпечні, тому, що там знаходиться багато мін.

Ми приїхали до знайомих наших родичів, які добре товаришували. В цьому місті було багато моїх родичів, навіть бабуся, яка також пам’ятає це місто. У Польщі ми провели 4 місяці.

Було складно, але ми жили у людей, які нам допомагали в усьому, і готові були зробити набагато більше. Таких щирих людей мало, я їм дуже вдячна, що вони були не байдужі. Вони настільки перейнялися ситуацією в нашій країні, що пропонували нам залишитися у них назавжди. Я їх ніколи не забуду.

Але дім є дім, в ньому завжди найкраще. Ми сумували за родиною, за нашою мовою, за Україною, за друзями, тому прийняли рішення повернутися.

Війна не закінчилась, війна триває. Помирає багато воїнів, мирних людей та молодих хлопців, які віддають свої душі заради нашої незалежності та миру, але ми всі схиляємо перед ними голови, ми молимось, ми дякуємо, тому, що завдяки їм ми зараз тут, ми в Україні, ми живі…