Сергеєва Аріна, учениця 10 класу Запорізького ліцею №71

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасова Тетяна Олександрівна

Війна. Моя історія

24 лютого. Шоста ранку. Я не одразу зрозуміла, що сталося, бо за мої чотирнадцять років уперше побачила батьків у такому стані... Ми з молодшою сестрою були дуже схвильовані, бо замість звичного «Доброго ранку, донечки!» від тата ми почули: «Піднімайтеся, почалась війна».

Війна…Таке дивне та болюче слово… Що ж воно несе за собою? Біль, страждання, розлуку з рідними місцями та людьми, крики, сльози, кров, паніку, горе…

Цей перелік можна продовжувати довго, але що найболючіше? Зміни. Зміни, які ти не контролюєш, які так ранять та повертають життя на 180 градусів. Того найстрашнішого ранку я спостерігала за поведінкою своїх батьків. Вони, слабо контролюючи свої емоції, поводилися досить незвично… І ось перша зміна – зміна атмосфери в домі, поведінки батьків. Відчуття були дивні, заплутані, але страшно мені не було.

Навіть сидячи в коридорі посеред ночі, не боялася, а відчувала лише гнів та переживання щодо рідних, хвилювання за друзів. У голові виникало багато моторошних питань, на які не було відповіді.

Минув місяць, і мене чекала наступна «зміна». Моя мама, маленька сестра та я вирішили виїхати з України до Латвії на деякий час. Ця країна виявилися дуже мальовничою, привітною. Там я зустріла багато людей, які відкрили для мене нові горизонти та допомогли зрозуміти, що є важливе в житті. Усі люди, з якими спілкувалася, були дуже доброзичливими, але кожного разу, коли я приходила на тренування, згадувала ті часи, коли робила це в рідному місті.

Професійно займаюся бальними танцями, для мене це не просто хобі, це – відчуття, яке змушує продовжувати боротися. Війна — це саме про боротьбу. Танці зробили з мене надзвичайно сильну людину, яка завжди намагається подолати будь-які перешкоди. Без танців я не почуваюся комфортно. Люди, які мене оточують в танцювальному залі, – це більше, ніж сім'я. Це відчуття безпечності та віри у майбутнє.

Саме в Латвії я зрозуміла, як сильно люблю рідні місця, близьких людей, тренера, друзів. І найголовніше, що осягнула – цінувати потрібно тут і зараз, а не тоді, коли ти втрачаєш щось. Повернувшись додому, відчула, що треба навчитися жити в тих умовах, які маємо. Та, на жаль, відбулися ще деякі  зміни. В середині осені 2022 року моє місто почали нещадно бомбити, і знову ми змушені були виїхати. Та на цей раз попрямували до Одеси родиною, але там мене знову огорнув смуток...

Наче було легше, бо зі мною була сім’я. Але чому наче? Мої бабуся з дідусем по татові все ще залишалися на окупованій території, на Херсонщині… Це пригнічувало. Ті місця для мене — другий дім. Кожного літа хоча б на місяць приїжджала туди й насолоджувалася усім, що мене оточувало: безмежними полями, надзвичайним повітрям, відчуттям свободи, яке так притаманне українцям.

Під Новий рік ми все-таки повернулися до Запоріжжя, місця, де я відчуваю себе людиною, яка здатна на нові подвиги. Життя налагоджувалося, і я вже думала, що болючі зміни, які принесла жахлива війна, закінчилися… Але ні. Нещодавно виїхав за кордон мій тренер, який був не лише наставником, а й другом.

Найсильніше засмучувало те, що він і наш танцювальний клуб – це те єдине, що залишилося незмінними з мого довоєнного життя… Боже, як багато змін відбулося! Життя моєї родини, оточення, рідне місто, моя Україна…

Майже рік, як повернулася додому, майже два роки, як війна... У мене з’явилися нові знайомі, я зрозуміла, що таке справжня дружба, що необхідно цінувати кожну мить в улюбленому місті, кожну хвилинку спілкування з рідними. Але ж і усвідомила, що війна – це болючі зміни…