Багрій Лілія, учениця 7 класу Слобожанського ліцею Липецької сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Домановська Марина Євгенівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого. Я прокинулася від шуму дощу який б’є по даху, як я думала... Щойно відкривши очі, я одразу подивилась на годинник: 5:02. Ще три години я можу поспати! Клятий дощ, - подумала я. Моє ліжко стояло під вікном, з нього було видно на вулиці лише коли піднятися. Я не можу заснути, цей дощ рушить мій сон.

Я встала і протерла очі, повернувши голову до вікна. Чесно кажучи, те, що я побачила, було найжахливішою картиною, яку мені доводилося бачити за усе моє життя. 

З мого вікна видно дім моїх бабусі і дідуся. Так, тепер я точно впевнена, що це точно був не дощ. Я побачила білі великі спалахи за будинком. Посмішка з мого обличчя зникла, а очі почали наповнюватися сльозами.

Серце билося як скажене, руки тряслися, різні думки заповнюють мою голову: «можливо, це просто сон?», «а що, якщо хтось чужий вже у нашому будинку?» . 

Я сіла на свій килим, дивилася на свої іграшки, і вже знала, що щосекунди могло статися усе що завгодно. У домі було достатньо холодно, світло то вмикалося то вимикалося. Я пам’ятаю, що я боялася вийти з кімнати, я не хотіла бути одна у такий складний момент, але мені було дуже страшно. Вже тоді я зрозуміла, що чужинці прийшли на мою рідну батьківщину.

Хтось йшов сходами. Я відчинила двері і побачила маму з сумним обличчям. Після цього зі своєї кімнати вийшов брат. Я пішла дивитися у вікно кімнати, з якої можна було щось побачити у бік кордону з росією. Там так само були ці спалахи. Жах, стрес і смуток перемішалися в моїй душі...

Я дуже хвилювалася: що ж буде далі? Мама сказала збирати речі, тепло одягтися, тому що треба було йти у підвал.   Коли ми зібралися з бабусями, дідусем, моєю тіткою та її чоловіком, то не знали що робити. Дорослі домовилися, що треба їхати у місто. Дідусь залишився вдома, а ми вирушили.

Розуміння, що там буде ще небезпечніше, з’явилося коли ми проїхали окружну. Але коли ми поверталися, там вже були танки рф. Нас пустили через поле, була зима і ми змогли спокійно проїхати.

Ще близько трьох тижнів ми сиділи у підвалі. Коли перебували в будинку, завішували вікна темними простирадлами. Вечорам запалювали свічки та грали в уно.

Вночі було багато обстрілів, тому якщо ми прокидалися і чули це, то одразу бігли у підвал. У нас там були два маленькі старі диванчики, столик, та стільці.

Після останнього обстрілу, ми вирішили що це занадто небезпечно, і з нашого рідного села Липці треба їхати. Зараз я у Чехії, і тут я у безпеці, але я ніколи не забуду той страх, який я відчувала в ті дні. Я сумую за своєю домівкою, за рідною Україною. Але я впевнена, що скоро все буде добре.