"Чи могла подумати я, що навчуся розпізнавати звуки авіації, артилерії, ППО?"

Ненченко Вікторія, 16 років, учениця Комунального закладу освіти «Навчально-виховний комплекс №27» Дніпровської міської ради, 11 клас, м. Дніпро

Учитель - Капінус Наталя Анатоліївна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

24.02.2022 – цю дату ніколи не забудуть українці. Більшість областей нашої держави прокинулись від вибухів. Ніхто нічого не міг зрозуміти… У всіх на устах було слово «війна». «Невже це можливо в ХХІ столітті?!..» – думали ми всі. Паніка охопила всю країну, матері з жахом і болем у серці відпускали своїх синів на війну. У перші дні мобілізації добровольців захищати свою батьківщину набралось більше, ніж було зброї та форми. Перебуваючи перші дні в хаосі, ми, українці, сподівалися, що все закінчиться найближчими днями. Але ось уже як 8-й місяць повномасштабного вторгнення в Україну!

Мільйонам українців довелося переїжджати: комусь за кордон задля безпеки своїх дітей, комусь в інші міста нашої неньки, бо вже їх домівок немає. У нас зруйновані міста, мирні поселення людей, але це ніщо з покаліченими душами українців. Чи могла подумати я, що навчуся розпізнавати різні звуки авіації, артилерії, ППО, приліт тощо. Це не життя – це пекло…

Та це не зломить нас! Ворог думав, що йому вдасться знищити український народ, але це стало його основною помилкою. У нас на фронт пішли всі: учителі, промисловці, лікарі, програмісти, кухарі, інженери, спортсмени тощо. Кожен другий є волонтером. Таку всесильну згуртованість українського народу не зламати нікому!

8 березня я ніколи не забуду, адже зі сльозами на очах покидала рідний дім, рідну країну й зі страхом у серці їхала в небуття. Зруйновані всі плани, покраяне серце, смуток, жаль, неприйняття ситуації – це все не покидало мене, сліз уже не було.

Я в Польщі. Добрі та чуйні люди навколо. Немає й натяку на війну. Тихе й розмірене життя. Але моє серце й душа залишалися в Україні. Знаю, що тепер я в безпеці, та думки, що може щось трапитися з моїми близькими, мене не покидали не на мить, як і зараз. Багато хто вирішив, що залишиться тут. Але не я. Хочу якомога швидше повернутися додому, побачити рідних, яких вже не бачила вісім місяців, обійняти їх міцно та не відпускати, прогулятися вулицями рідного Дніпра, відчути тепло рідних стін. Я мріяла про вступ до закладу вищої освіти, про насичене студентське життя, про подорожі, а зараз, засинаючи кожного дня, бажаю тільки одного: миру нам усім.

Війна навчила мене цінувати кожну мить, проведену з найріднішими людьми. Я сподіваюсь і вірю в нашу перемогу. Як і кожен українець.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!