Прокопович Андрій, 3 курс, Рокитнівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маринич Юлія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що ж, не буду брехати: тема не з найлегших, і це розуміє кожен. 1000 днів війни… Господи, вже пройшло аж стільки? Жах...  Отже, згадаємо, з чого все почалося 24.02.2022. На той час я був ще школяриком. Я прокинувся зранку з поганим настроєм: мені не хотілося йти до школи, адже там на мене чекали контрольні з хімії, фізики і математики.

Все ж ліпше я тоді пішов би до школи на ті контрольні, аніж почути зранку, що почалася війна...

Всі були... Як це сказати… розгублені? Ніхто нічого не розумів і не знав, як реагувати: мама була в шоці, тато, як зазвичай, пішов у гараж лагодити мотоцикл, а я, сонний, пішов досипати свої декілька годин. Згодом весь Інтернет гудів новинами і... не найкращими. Ми бачили, як бомблять міста, як ідуть колони, і нас охопила хвиля жаху... На той момент я був підлітком і не розумів, що це таке і чому дорослі так бояться, і що взагалі коїться... Але тоді навіть мені, не розуміючому всієї ситуації, було лячно.

Я пам’ятаю, як ми зібрали всі речі по рюкзаках, провіант на декілька днів і лягли всі в одній кімнаті спати. Мама довго не могла заснути. Мій менший брат дуже перелякався, мама заспокоювала його, а я, у свою чергу, заспокоював її.

Час ішов, і я дорослішав по-своєму: спочатку фізично, а вже потім і морально. Я вступив до Рокитнівського професійного ліцею і почав навчатися. Навчання було легким, важче було перенести перші тижні в гуртожитку. Самотність дуже з’їдала, хоч я і звик до неї вдома, але це для мене було щось нове, це була інакша самотність, яка просто поїдала тебе зсередини. Так було лише перші три дні, а потім я зустрів нових друзів і навіть незчувся, як промайнуло два роки... За ці два роки я побачив, що таке війна, наскільки це страшно і якою болючою вона може бути.

Давайте я розповім вам мою першу зустріч із «шахедом». Це було на першому курсі.

Я і мій сусід по кімнаті, як зазвичай, пили чай і травили жарти, обговорюючи минулий день. Через Телеграм-канали надійшла інформація, що по Україні літають «шахеди». Тривоги тоді ще в нашій області не було, от ми й вирішили, що по декілька годин поспимо - спочатку я, а потім він. Я досить швидко заснув солодким мирним сном, і тут мене будить мій сусід з криком: «АНДРІЮ, ШАХЕД ЛЕТИТЬ! БІГОМ В УКРИТТЯ!»

І, знаєте, перше, що я почув, були не його крики, а холод від відкритого вікна, звук сирени і гул цього «шахеду»... Ніколи не забуду цей холод, його крики і це все...

Воно настільки сильно засіло в мене в голові, що навіть до сьогодні я пам’ятаю все в деталях: взявши свої окуляри і барсетку з зарядним та документами, я вскочив у тапочки і побіг в укриття. По дорозі в укриття я почув постріли ППО: наші ЗСУ шукали ті «шахеди» і збивали їх, а я з трепетом у серці сидів у ліцейному бомбосховищі.

І хоч там і було опалення, у той момент мені було холодно просто від страху. Я не можу сказати, що я з лякливих людей, але той момент мене справді злякав.

Так минуло два роки: тривога за тривогою, ситуація за ситуацією, і ось я на третьому курсі. Подорослішав я? Певне, що так. Змінився? Однозначно так. Як зовнішньо, так і морально я став дорослішим, як тілом, так і духом. Але це не те дорослішання, якого я хотів... Я не хочу прокидатися під звуки тривоги о третій ночі і переживати за своїх рідних, я не хочу читати новини, у яких говориться про те, що в дитячу лікарню потрапила ракета чи той самий «шахед»… Я хочу довгоочікуваного миру, як і всі.