Богданець Ніколь, 11 клас, Волноваський опорний заклад ЗСО I-III ступенів 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Назаренко Євдокія Юріївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Фортеця Вугледар упала кілька днів тому. Колись таке мальовниче , моє рідне  місто Вугледар знищено, зруйновано, вбито.

Близько пʼятнадцяти тисяч вугледарців війна вигнала зі своїх домівок.

Два з  половиною роки моє маленьке  шахтарське містечко було важливим оборонним пунктом, справжньою фортецею , яку боронила славна 72-а окрема  механізована бригада  імені Чорних Запорожців. З величезним хвилюванням я стежила за новинами, сподіваючись, що Вугледар вистоїть, але останні девʼять місяців російські війська цілеспрямовано знищували наші позиції та повзли до своєї чорної мети.

Цілодобово смертельні удари наносили КАБи , авіація, а вже 2 жовтня Сили оборони отримали офіційний наказ вийти з Вугледара через загрозу оточення…

Я ще не знала, що таке війна, але жахливий ії подих відчула вже 24 лютого 2022 року. Того дня під час обстрілу лікарні загинула моя перша вчителька - Ольга Миколаївна Шрамко. Ця страшна звістка боляче обпекла серце вугледарців.

Важко навіть і уявити, що не стало такої дорогої всім людини.

Рашисти почали наступ на моє рідне місто після захоплення Волновахи. У квітні вони обстріляли гуманітарний склад, убивши двох людей і пʼ ятьох поранивши. Моє життя перейшло на три місяці у підвал Вугледарської школи № 2, де я вчилася майже вісім років. Напівтемрява, холод, нестача їжі та води.

Ніколи не забуду, як зверху гуркотіли гради , розривалися снаряди та бомби. Але поряд були найрідніші : мама, бабуся з дідусем та собака  з кішкою.

А ще сусіди , які підтримували одне одного , як могли. Були зневірені люди, які вважали , що ми не вийдемо звідси живими. Дехто взагалі не розумів , що відбувається, і чекав, що ось-ось це закінчиться .Найсміливіші, у хвилини затишшя, пробравшись у свої напівзруйновані квартири, швиденько збирали документи та необхідні речі, намагалися виїхати з міста.

Не всім, на жаль, це вдавалося. Гинули чи поверталися пораненими.

У червні , нарешті,  ми  змогли евакуюватися до Камʼянського , що на Дніпропетровщині. А через два місяці, зробивши закордонні паспорти та документи на Стівена і  Беллу, виїхали до Чехії, де зараз і мешкаємо.

…Інколи мені сниться Вугледар. Сонячний і барвистий  Всесвіт мого щасливого дитинства.

У місті компактно  височать лише багатоповерхівки (такого , мабуть , нема ніде в Україні) , що створюють якусь незвичайну атмосферу. Будинки-велетні ,чисте блакитне небо вгорі , скрізь зелено й чисто. А на душі так радісно і легко : ми з подругою катаємося вулицями  на роликах. Прокинувшись , ледь стримую сльози, бо в реальному житті моє місто  - уже привид із руїнами та згарищами, де залишилося жити  кілька десятків виснажених війною людей.

Намагаюсь не думати про довоєнне життя, але воно раз у раз виринає з памʼяті, як казка.

А й справді, наше місто було чарівним, красивим, напрочуд затишним, особливо влітку. Стільки буйно-зелених  дерев та кущів ніде на бачила. Оточене степами, місто пахло духмяними травами. А на центральній алеї дітвору веселив прохолодний фонтан. Сонячні промені купалися у струменях води і  творили райдугу через яку, сміючись ,стрибали діти.

Хочу, щоб такі яскраві картини того, живого Вугледара , залишилися в моїй памʼяті назавжди.