Ніколь, 11 клас, Вугледар

«1000 днів війни. Мій шлях»

Фортеця Вугледар упала кілька днів тому. Колись таке мальовниче, моє рідне місто Вугледар знищено, зруйновано, вбито.

Близько пʼятнадцяти тисяч вугледарців війна вигнала зі своїх домівок.

Два з половиною роки моє маленьке шахтарське містечко було важливим оборонним пунктом, справжньою фортецею, яку боронила славна 72-а окрема механізована бригада імені Запорожців. З величезним хвилюванням я стежила за новинами, сподіваючись, що Вугледар вистоїть, але останні девʼять місяців російські війська цілеспрямовано знищували наші позиції та повзли до своєї чорної мети.

Цілодобово смертельні удари наносили КАБи, авіація, а вже 2 жовтня Сили оборони отримали офіційний наказ вийти з Вугледара через загрозу оточення…

Я ще не знала, що таке війна, але жахливий ії подих відчула вже 24 лютого 2022 року. Того дня під час обстрілу лікарні загинула моя перша вчителька - Ольга. Ця страшна звістка боляче обпекла серце вугледарців.

Важко навіть і уявити, що не стало такої дорогої всім людини.

Рашисти почали наступ на моє рідне місто після захоплення Волновахи. У квітні вони обстріляли гуманітарний склад, убивши двох людей і пʼ ятьох поранивши. Моє життя перейшло на три місяці у підвал Вугледарської школи № 2, де я вчилася майже вісім років. Напівтемрява, холод, нестача їжі та води.

Ніколи не забуду, як зверху гуркотіли гради, розривалися снаряди та бомби. Але поряд були найрідніші: мама, бабуся з дідусем та собака з кішкою.

А ще сусіди, які підтримували одне одного, як могли. Були зневірені люди, які вважали, що ми не вийдемо звідси живими. Дехто взагалі не розумів, що відбувається, і чекав, що ось-ось це закінчиться.Найсміливіші, у хвилини затишшя, пробравшись у свої напівзруйновані квартири, швиденько збирали документи та необхідні речі, намагалися виїхати з міста.

Не всім, на жаль, це вдавалося. Гинули чи поверталися пораненими.

У червні, нарешті, ми змогли евакуюватися до Камʼянського, що на Дніпропетровщині. А через два місяці, зробивши закордонні паспорти та документи на Стівена і Беллу, виїхали до Чехії, де зараз і мешкаємо.

…Інколи мені сниться Вугледар. Сонячний і барвистий Всесвіт мого щасливого дитинства.

У місті компактно височать лише багатоповерхівки (такого, мабуть, нема ніде в Україні), що створюють якусь незвичайну атмосферу. Будинки-велетні,чисте блакитне небо вгорі, скрізь зелено й чисто. А на душі так радісно і легко: ми з подругою катаємося вулицями на роликах. Прокинувшись, ледь стримую сльози, бо в реальному житті моє місто - уже привид із руїнами та згарищами, де залишилося жити кілька десятків виснажених війною людей.

Намагаюсь не думати про довоєнне життя, але воно раз у раз виринає з памʼяті, як казка.

А й справді, наше місто було чарівним, красивим, напрочуд затишним, особливо влітку. Стільки буйно-зелених дерев та кущів ніде на бачила. Оточене степами, місто пахло духмяними травами. А на центральній алеї дітвору веселив прохолодний фонтан. Сонячні промені купалися у струменях води і творили райдугу через яку, сміючись,стрибали діти.

Хочу, щоб такі яскраві картини того, живого Вугледара, залишилися в моїй памʼяті назавжди.