Феоктистова-Варшавська Аліна, ФЛ-5-23 група, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання — Рибачук Анна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 рік – звичайний день, я учениця 9-го класу, після уроків, як зазвичай прийшла додому, виконала домашнє завдання та лягла спати. Нічого не віщувало біди…

Зранку  прокинулась раніше, ніж мені потрібно, батьки вже поїхали на роботу, і я, ніби щось відчуваючи, взяла телефон, хоча зазвичай не беру його зранку.  Зайшла в чат класу і побачила повідомлення: «Діти, сьогодні в школу не йдемо, війна почалась». Я одразу подумала, що це розіграш, але через хвилину до мене подзвонила мама, і сказала, що вони повертаються додому, бо почалась війна…  На той момент, в мені ніби щось завмерло, і подумки я задавалася питаннями: «що буде?» «як далі жити?». Наступний тиждень я просиділа вдома, хоча зазвичай щодня зустрічалася зі своїми друзями.  Памʼятаю довгоочікувану  радісну зустріч із друзями, ще на  початку війни, але в той момент я не знала, які новини на мене чекають вдома того вечора… Повернувшись додому, я побачила, що мама збирає валізи, не розуміючи, що відбувається, я просто застигла на місці.

З маминих уст прозвучала фраза, яка розділила моє життя на до та після… : «Донечко, збирай найнеобхідніші речі, ми виїжджаємо за кордон».

В той момент, ці слова прозвучали для мене, як кінець життя, адже в Україні всі мої друзі, родина, з якими не було можливості навіть попрощатись, і невідомо було чи ми колись ще зустрінемось…

8 березня 2022 року розпочалась дуже довга та важка поїздка в невідоме для мене життя… З кожним кілометром, я сподівалась, що якнайшвидше повернусь додому і весь цей жах закінчиться. На кордоні були великі черги, ми стояли 56 годин. Перетнувши кордон, моє серце розривалось на шматки, довкола все таке чуже, інша мова, інша нація, інші краєвиди.

В Польщі я пробула 2 тижні, а  потім на мене чекала довга дорога до Португалії, адже там живе моя сестра. По дорозі ми зупинялися на перепочинок в Германії, Іспанії,  та Франції.

Але ні в якій країні я не відчувала себе в безпеці, хоч там  і немає війни, все спокійно, але мені хотілось повернутись в Україну – свій рідний край.

В Португалії я теж не довго побула  і повернулась назад до Польщі. Там активно почала займатись волонтерством, адже тільки так я відчувала себе корисною,  ніби трішки вдома, чула рідну мову, і мала можливість допомогти українцям. Це було впродовж декількох місяців, але з кожним днем морально для мене було все важче і важче знаходитись там… Я щодня говорила мамі, що хочу додому, але у відповідь чула лише, що зараз там небезпечно, і нормального життя немає. В червні 2022 року мені все таки вдалось вговорити маму повернутись додому. Хоч дорога назад була теж не легкою, довгою, але з кожним проїханим кілометром, я була все щасливіша.

На кордоні, побачивши табличку «Україна» і отримавши повідомлення від Київстар: «Вітаємо вдома!» -  щастю моєму не було меж.

Зараз, дякуючи ЗСУ, я маю можливість навчатись, спілкуватись з однолітками, жити своє життя. Проходити свій шлях.

З цієї історії власного життя, я можу зробити висновки, що щоб не було, вдома завжди краще. І хоч війна ще не скінчилась, і ми живемо під звуки сирен, я вірю в ЗСУ, я вірю в нашу перемогу, і в те, що зовсім скоро ми знову будемо жити у вільній державі!