Кайдаш Олена, 11 клас, Зеленодольський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Абрамович Світлана Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів цієї клятої війни. Війни на наших землях, за Нашу Україну. Можливо, і добре, що я не бачила більшість жахів цієї війни, але вона повністю перевернула моє життя. Я залишила місто, у якому жила 10 років, де будувала своє майбутнє, навчалася, мала друзів.

Місце, яке було для мене рідним, довелось покинути і почати нове життя.

Але на початку я не розуміла, що відбувається. Чому Росія вирішила напасти? Мені це здавалося нелогічним.

Пам’ятаю той день, коли все змінилося -  я збиралася до школи, але мама зупинила мене і сказала, що сьогодні до школи я не йду. Тоді це здавалося чудовою новиною, а тепер розумію, що це була найбільша омана.

У магазинах були великі черги, на полицях не було їжі, з водою теж були проблеми. Банкомати...черги виходили на вулицю.

Це було схоже на фільм жахів про апокаліпсис. Здавалося, що я сплю і це все просто сон, що скоро я прокинусь і знову піду до школи, ходитиму коридорами, пропускатиму фізкультуру і жити своє звичайне, чудове, безтурботне життя. Але цього так і не сталося.

Тисяча днів війни, а моє колишнє життя так і не повернулося. Я за ці дні була у своїй школі лише двічі: коли приїжджала здавати підручники та забрати документ про освіту. Це все. Мені залишалося довчитись ще півтора роки. Я була у восьмому класі, коли почалась війна, і перші півроку в нас практично не було уроків. Та й чесно кажучи,

не було бажання робити домашні завдання, знаючи, що над нами літають ракети, та думаючи, що буде завтра.

Потім настало літо. Я провела його непогано, намагалася жити як раніше. Інколи прилітали ракети, було страшно, але не до паніки. Перші дні були найстрашнішими, але з часом звикла. Здавалося, що пролетить, затихне, і все буде як завжди.

Однак того літа я втратила дуже важливу людину — свою прабабусю. Вона почала хворіти від початку війни, і це була найболісніша втрата, яку я пережила за своє життя. Вже за кілька місяців ми прийняли рішення виїхати. Мені було складно залишати рідне місто, більшість друзів я втратила, тому вже нічого не тримало. Я часто гуляла вечорами сама, розмірковувала, що робити далі. Це був дев’ятий клас, і потрібно було думати про майбутнє. Темними вечорами я намагалася нічого не відчувати, просто йшла вперед, не знаючи, куди.

Після переїзду вирішила почати нове життя, навіть змінила ім’я. Ми переїхали до села і мені було складно адаптуватися до сільського життя, але поступово звикла. За вісім місяців завела нові знайомства. Одна людина стала для мене дуже важливою, вона навчила мене багато чого, і ми чудово проводили час разом. Але і вона згодом виїхала до Польщі.

Наше спілкування зупинилося, і це було для мене дуже болісно та несподівано, тому що я давно не підпускала до себе людей, а тут знов..

Тому я поринула у навчання та пошук себе.

Коли настав час вступати до навчальних закладів, я довго вагалася. Я дуже хотіла вступити до Черкас на дизайн, але мала ще другий варіант, який і став моєю «стоп» кнопкою. Адже коли я його здавала отримала 0 балів і побачила, що було лише 5 бюджетних місць, а мені дуже важливо було пройти на бюджет. Тому у той же день я вирішила не їхати. І не пожалкувала. Адже потім дізналась, що там було лише 2 бюджетних місяця, та перекинувся автобус. Доля? Не знаю, мабуть. І я обрала найближчий ліцей.

За минулий рік я багато вчилася, особливо у сфері дизайну та маркетингу. Це стало частиною мого життя, і, можливо, війна дала мені можливість переосмислити себе. Хоча б за це можна дякувати — за можливість вирости, стати сильнішою. Але війна ще триває. Та попри все, моє життя також продовжується.