Сліпух Ангеліна, 11 клас, Харківський гуманітарно-педагогічний коледж 

Вчитель, що надихнув на написання — Гейдел Алла Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.2022 четвер, 05:54, я прокидаюся від дзвінка бабусі, спочатку я думала, що вона помилилась номером і не хотіла брати трубки, бо: «в мене є ще година поспати, треба виспатись, сьогодні ж контрольна», але все-таки я взяла трубку. Бабуся в паніці кричить, що почалась війна,  вона сказала, щоб на всяк випадок ми збирали усі необхідні речі, документи. В той момент я ще нічого не зрозуміла, бо щойно прокинулась, пішла до мами запитати що коїться і чи потрібно мені йти до школи, мама сказала, що почалась війна. В групі мого класу у всіх була паніка, ніхто не розумів що коїться, хтось чув вибухи, комусь як і мені подзвонив хтось з близьких.

Я не могла повірити, що в 21 сторіччі можливо вторгнутися на чужу територію, бомбити та вбивати людей.

Десь о сьомій ранку збираючи необхідні речі ми почули, як пролітає перший літак, ми дійсно злякалися, бо ми не знали це український літак чи російський. 

Перші вибухи ми почули ввечері, коли вікна в квартирі почали труситися від ударної хвилі. Я не памʼятаю що і як я робила в той день, була сильна паніка, я не знала що ми будемо робити, куди будем їхати раптом що. Моя мама намагалася нас підбадьорити, заспокоїти, ми розмовляли, думали куди ми поїдемо щоб було безпечніше, бо в будинку в якому ми жили не було підвалу, дім був старий і не викликав довіри. Одну ніч ми пробули вдома.

Ввечері 25 лютого ми поїхали в приватний будинок до друзів, там дійсно було безпечніше, в них є великий підвал, де можна сховатися.

  01.03.2022 були сильні вибухи, бомбили танкове училище, я дуже злякалася, відразу схопила клітку з попугаєм і побігла до підвалу,

в підвалі ми просиділи десь годину-дві, бо думали що знову будуть бомбити. На той момент я думала, що це був найстрашніший день в моєму житті, але коли ми повернулися додому почались прильоти в ТЦ 5, будинок в якому ми жили був саме біля неї , під час прильотів дім трусився , я думала що вікна просто випадуть, але на щастя вікна не випали, тільки одне вікно тріснуло, але це дрібниці, найголовніше, що моя сімʼя жива і здорова.

З Харкова ми не виїжджали, але нам багато хто пропонував виїхати, в Польщу, Німеччину і навіть Канаду, тоді я зрозуміла, що за нас хвилюються, люблять і хочуть допомогти, але вже тоді я вирішила, що я не хочу виїжджати з Харкова, хочу залишитися ВДОМА, тут отримати освіту і тут жити своє життя , зараз я просто чекаю найближчого припинення війни,

дуже хочу погуляти по мирному, вечірньому Харкову, який світиться на кожному кроці, в якому багато людей, концертів, вуличних музикантів, як раніше…

Хочу щоб Сумська світилася не тільки на день міста, а завжди!

Але на жаль зараз інші реалії. Життя моєї родини з недавніх пір дуже змінилась, так як нашу близьку людину забрали на фронт, кожен день ми перебуваємо в стані нестабільності, хвилювання і тривоги. 

Мені складно розмовляти на тему війни, бо як тільки ці думки в моїй голові, я не можу не на чому сконцентруватись Кожен ранок я прокидаюся з надією що війна вже закінчилася, наші воїни повернулися додому, всі міста, яки загарбала Росія, повернулися України, по Україні більше не літають ракети, діти спокійно проживають своє щасливе дитинство, пенсіонери спокійно проживають своє життя.

Бажаю всім миру та спокою.