Цвєтус Анастасія, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Ліцей №11 Хмельницької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Братченко Таїсія Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого близько четвертої ранку я відкрила сонні очі після безтурботного, мирного сну і зрозуміла, що таким же мирним, як він був до цієї дати, сон уже не буде ніколи, адже саме цієї дати в Україну було здійснено повномасштабне вторгнення. Початок війни - це подія, яка розділила моє буття на “до” та “після”, перетворюючи життя на складний шлях, на якому я наштовхуюсь на безліч запитань, але маю лише поодинокі, незначні відповіді. Для мене війна – це глибоке внутрішнє потрясіння, яке змінило мої погляди, мій шлях.

І війна почалася тоді, коли ми не очікували, що у ХХI столітті, коли світ, здавалось б, став єдиним у прагненні миру, знову загримить артилерія.

У 2024 році, коли повномасштабна війна триває майже 1000 днів, моє сприйняття подій стало іншим. Якщо раніше кожна новина була раною, у яку з поганою подією сиплять сіль, то зараз це наче відлуння далекої бурі, яке все одно продовжує лякати. Спогади про перші дні війни для мене завжди будуть болісними та чіткими – кожен вибух у моєму місті, кожен дзвінок рідним, кожна думка про виїзд з України, кожне повідомлення про втрати, оточення Маріуполя, підірваний газопровід за межами Харкова, запеклі бої поблизу Києва, вибухи у Староконстянтинові і це далеко не все… Моніторинг наших іноземних союзників, які допомагають нам вистояти у війні. Адже з початку повномасштабного вторгнення в Україну понад 40 країн світу надали нашій Батьківщині військову, гуманітарну та фінансову підтримку.

Моє покоління зустріло війну дітьми. Тоді це здавалось тимчасовим непорозумінням, яке вирішиться за короткий проміжок часу. Але війна є війна. І реальність швидко змусила нас подорослішати.

Кожен із нас втратив щось або когось у цій війні. Хтось втратив друзів, родину, дах над головою. Інші втрати – невидимі, але дуже болючі, адже ми втратили наївність. Війна змусила мене ставити запитання, які раніше здавалися дивними: Якою є ціна незалежності? Що означає бути вільним народом? Чому ця війна почалась? Чи можна було б уникнути війни?

Мій шлях ще є незавершеним. Проте можу сказати точно, що він є нелегким але й водночас важливим для формування моєї особистості та ролі в соціумі.

Я вирішила не стояти осторонь. Як і більшість громадян України, я обрала допомагати там, де це було потрібно та можливо. Звичайно, мій внесок не буде вирішальним на фронті, але я усвідомлюю, що кожен, хто вносить хоча б крихту у боротьбу за нашу свободу та незалежність, є частиною великої загальнонародної справи.

Раніше, я могла собі дозволити мріяти про світле майбутнє без огляду на реалії, то тепер мої мрії стали більш прагматичними.

Я мрію про мир, проте це вже не просто абстрактність. Це мир для моєї родини, друзів, для моєї Батьківщини. Я навчилась цінувати кожен день, час проведений із сім’єю, друзями. Війна показала, що справжнє щастя не в матеріальних речах, а у незалежності та спокої. Вона показала, що навіть у найтемніші часи є світло – у людях, у їхній доброті.

Моя країна у сьогоденні – це країна, яка бореться не тільки з ворогом на фронті, але й з ранами, які залишила і продовжує залишати ця війна.

Ми відбудовуємо міста, плануємо наше майбутнє, створюємо нові проєкти, ми вчимося жити далі. Звісно ж, я не можу сказати коли закінчиться ця війна, проте вірю, що ми йдемо вірним шляхом. І хоч ця дорога складна, проте вона веде нас до чогось нового, до відродження. Війна навчила мене, що навіть у найгірші часи ми можемо бути сильнішими, ніж здаємося. І я не знаю, яким буде кінець цієї історії, але я вірю, що Україна вистоїть та переможе!