Маріупольці, як могли, рятували своє життя. Гуртувались, щоб було легше прогодуватись. Але через нервові потрясіння навіть їсти не хотілося

Ми з сім’єю ще у 2014 році виїхали з Донецька у Суми, через два роки перерались до Маріуполя. Влаштувались на роботу, звикли до мирного життя. Місто мені сподобалося: воно почало розвиватися, ставало з кожним днем гарнішим і гарнішим. Було приємно там жити.  

На початку війни син був під Маріуполем, донька - в Дніпрі, а чоловік ніс службою в Маріуполі. Я була з родичами. Коли у них стало небезпечно залишатись, ми разом приїхали до знайомих на Пушкіна. 

Води не було. Харчі були, ми закупили. Їжі у нас було досить, але їсти не хотілося. Води не вистачало - стояли в чергах  біля «Тера Спорту», потім набирали з даху те, що там стікало. І до річки ходили, коли на п'ятому мікрорайоні були. Хліба в нас не було, нам він не потрібен був тоді. Не голодали. Звісно, що готували на вулиці.

А там, у центрі, таке трапилось… навіть того будинку немає, де ми переховувалися, - туди прилетіла бомба. Потім - на п'ятий мікрорайон.

До 16 березня ми не могли виїхати. Коли вже відкрили коридор, ми одразу скористалися можливістю. Хлопці-поліцейські вишикували колону і допомогли всім виїхати. Потрібно було всіх організувати, бо це було сумбурно.

Запам'яталась черга з машин, а ще - як чоловікам блоки великі бетонні треба було зрушити з місця, щоб зручніше колона проходила, як усі чоловіки вийшли в єдиному пориві, молодці. 

Як виїхали, ніде нікого не було: їдеш і не розумієш, де ти взагалі. Потім вже стало зрозуміло, що там не наші стоять на Мангуші, а окупанти. 

Я спочатку поїхала під Маріуполь у село, потім - до сина, і вже разом вирішили, що треба виїжджати. 4 квітня ми їхали по Запорізькій області. Там було 17 блокпостів рашистських - було дуже страшно. 

Яку ж радість і гордість я відчула, коли побачила свого солдата, який сказав: «Добрий день». Ми їхали з сином на Дніпро, тому що тут донька, щоб з'єднатися всією родиною нарешті, щоб мої діти були біля мене.

Наразі дуже підтримує нас фонд ЯМаріуполь - взагалі немає слів, тільки подяки. Вони допомагають і гуманітаркою. Дякую Фонду Ріната Ахметова, я від нього отримую засоби гігієни. Ми дуже вдячні за допомогу. Я пам'ятаю, як прийшла в ЯМаріуполь як додому, ніби у себе в місті. Мені допомагають, це дуже приємно. Я знайшла роботу - працюю в дитячому садочку, квартиру винаймаємо. В сім’ї всі стали більше цінувати один одного, згуртувалися, стали ріднішими. Для себе зрозуміли, що є найголовніше в житті. 

Я все ж таки вірю, що війна закінчиться  скоро, до весни, нашою перемогою. Інакше не можна, тому що стільки горя.

Думаємо повернутися десь в село. По-любому будемо до себе повертатися. Ми маємо надію на мирне життя, спокійне. Дуже хочеться подорожувати Україною. Багато всього не бачили, а війна показала, що його може і не бути в один момент. Тому дочекаємося перемоги і повернемося.