Ірина з чоловіком незадовго до війни переїхали у свій новий дім, у якому навіть не зробили підвал, тому що не збирались там нічого зберігати. Мріяли жити мирним заможним життям. Але у їх плани втрутились окупанти

24 лютого, як завжди, о п’ятій ранку мене розбудили мої кішки. Я встала, щоб їх нагодувати, і звернула увагу на те, що коти ведуть себе досить дивно: якісь переполохані, оглядаються, прядуть вухами - вони ж відчувають набагато краще людини. Видно, вже чули польоти ракет. А через п'ять хвилин зателефонував мій брат з сусіднього району і сказав, що почалася війна. Над їхнім будинком ракети летіли, потім він думав, що це літаки. Я не встигла йому відповісти і сама побачила ракети. Плакала, потім дзвонила до знайомих. Деякі не повірили, казали: «Не панікуй». Таке страшне навалилось на душу! 

Ми дуже страждали. В нашому будинку немає газу, все на електриці: опалення, пічка. А коли почали обстрілювати Оріхів, великі електромережі пошкодили. 

Ми кілька днів сиділи без світла, відповідно - без води і тепла. Прийшлося ночувати у сусідів, у яких є котел на твердому паливі. 

Дуже було важко без води. Як тільки її ненадовго давали, ми скоренько наливали в усі банки-склянки, каструлі - запасали воду. Їсти готувати було дуже важко, тож я щось у сухом’ятку їли. В холодильнику харчі почали пропадати, тому довелося все роздавати сусідам, а що вже зіпсоване – тваринам віддавали. Дуже було важко в перші дні війни, в березні, коли ще холодно і будинок не опалювався. Дуже було важко, але якось терпіли до травня.

Я дуже боялась вибухів. І моя донька доросла дуже нервово ці вибухи сприймала. Коли вже біля нашого будинку так близько вибухало, що навіть вікна і стіни дрижали, я вирішила їхати. Це було 20 травня. Ми сиділи там під обстрілами березень, квітень і майже весь травень, бо не хотілося покидати домівку.

Запоріжжя для мене не чуже місто. Я тут вчилася багато років: закінчила медучилище, потім працювала, потім закінчила медінститут. Багато років я живу в Запоріжжі. Це рідне для мене місто. Були гуманітарні допомоги, ми не голодували. Ми знайшли досить швидко квартиру, в якій зараз живемо. 

Шокувало і шокуєте те, що гинуть люди, гинуть хлопці, молоді чоловіки в боях, мирні жителі гинуть. Наше місто і всі міста, багато міст України зруйновані. Оріхів майже весь зруйнований. Навіщо це все робити?

Зворушує мене допомога людей. Вони стали більш людяніші, допомагають один одному, особливо біженці з окупованих районів, де ведуться бойові дії, - ми як рідні. Дуже зворушливо сприймається допомога людей, небайдужість. Нам завжди йдуть назустріч, особливо коли чують, що ми біженці. Таке ставлення мене не те що дивує, а зворушує.

Не хотіла я покидати свій новий дім. Тільки недавно ми з чоловіком його вибудували, живемо в ньому всього чотири роки. Коли проєктували дім, то подумали, що раніше підвали будували, щоб зберігати овочі чи фрукти. Зараз таких проблем немає: пішов в магазин і купив все, що тобі треба. І ми не побудували ніяких підвалів, тому нам ніде було ховатись. Як рекомендують - між двома стінами старалися ночувати. 

Я біля дому насадила багато хвойних рослин, кожен куточок там рідний, своїми руками все побудоване. Для мене було дуже непросто покинути свій дім. Я розуміла, що покидаю його не на день, не на два, що пройдуть дні, може тижні. А воно все так затяглося… але я навідуюсь у свій будинок, ризикуючи життям. Оріхів вже не окупований - місто наше, маршрутки деякі їздять. Тому раз десь на місяць я навідуюсь у свій будинок.

Взагалі-то дім постраждав від вибухів. Там два вікна розбиті, дах дуже побитий. Коли ми поїхали, там декілька разів майже поряд снаряди вибухали, тому весь дах був в дірках. 

Я домовилася з людьми - вони мені полатали дах, а вікна розбиті так і стоять. Проблем багато. Наближається зима, а в мене там зроблені теплі поли - треба якось звідти воду видувати, бо якщо це все розмерзнеться, це буде катастрофа. 

Мрію про мир і хочу все відбудувати. Мене до війни все влаштовувало, мені подобалося наше життя. Так, були якісь труднощі, але ми живемо набагато краще в якомусь сенсі, ніж європейці. Хочеться повернутися туди, де я була до війни.