Філюк Артем, 11 клас, Новочервищанський ліцей, Прилісненська сільська рада, Волинська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Філюк Наталія Сергіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

ВІЙНА ввірвалась у наші домівки на світанку вихором, підступно і несподівано. І вже майже 1000 днів український народ живе у страху. Війна змінила життя кожного з нас, своїми кігтями зачепила кожну сім’ю, принесла біду в кожну родину.

Моє покоління перестало мріяти. Вранці, 24 лютого 2022 року, ми одразу переступили в доросле життя. Все поділилося на «до» й «після». Страшний вислів — «це було до війни». З’явились абсолютно дорослі думки і надії — аби всі були живі й здорові.

Раніше я мріяв про якісь дрібниці, подарунки, цікаві подорожі. Думки змінилися, подорослішали, а мрії стали більш реалістичними. Зараз мені хочеться спокою, тиші і хороших новин.

Я маю можливість ходити до школи, навчатися, спілкуватися з друзями, смакувати улюблені страви. Але я чітко розумію, що багато моїх однолітків, дітей з окупованих територій, не мають елементарних речей для проживання.

Хтось виїхав за кордон, хтось — в інші регіони, а хтось залишається поблизу бойових дій. У них забрали дитинство, а ще хочуть стерти пам’ять, як стирають з лиця землі величезні території моєї України.

Лячно, що у XXI столітті, у час розвитку інформаційних технологій цивілізована європейська держава потерпає від нападу і агресії. Гинуть цивільні люди, вмирають маленькі діти. Можна лягти спати і не прокинутись, бо в ваш дім раптом прилетить балістична ракета.

Ніхто не знає реальної дати закінчення цієї жорстокої війни. А найстрашніше — гине цвіт нації на фронті, молоді хлопці та дівчата, справжні патріоти, ті, кому треба було будувати, прославляти, розвивати, народжувати і виховувати.

Вони взяли в руки зброю, щоб захищати… Моя країна втрачає розум і енергію, геніїв та творців. І в цей момент пишеться історія моєї держави.

День за днем ми спостерігаємо за подіями, які відбуваються в нашій країні. Моторошно від того, що починаєш звикати до повітряних тривог, до людей у військовій формі.

Інколи накриває хвиля образи чи якогось несприйняття реальних подій. Хочеться закрити очі і повернути все назад. Але десь далеко, в глибині душі жевріє надія, віра у силу ЗСУ і українського народу, у перемогу!

Я розумію, що війна — це політична гра. І в ній ми, українці, — маленькі пішаки у великих комбінаціях. Скільки ще потрібно пролити української крові, знищити міст та сіл, щоб політики знайшли правильне рішення?

Адже кожен день приносить біду у чиюсь родину. І її все більшає і більшає…

Щоправда, у цій ситуації змінилось і українське суспільство. Воно ніби прокинулось. Ми гуртуємось, ми шануємо своїх Героїв, ми волонтеримо, а ще ми ВІРИМО…

Шкода, що в цей складний час не всі прагнуть допомогти своїй країні, а намагаються якнайбільше вкрасти. Значно зросла корупція, не все чесно і правильно.

Я не розумію всіх речей в силу свого віку, але думаю, що через кілька років матиму змогу принести своїй країні користь. Адже мрію отримати освіту в Україні і стати гідним її громадянином.

Я не міг собі уявити, як це — жити під час війни. Про що мріяти, чому радіти, як будувати плани на майбутнє. І всі думки сходяться в одній точці відліку — МИР.

Як же хочеться того жаданого моменту, коли все закінчиться! Як же хочеться поглянути у вись — і відчути подих свободи і перемоги!

Мирне небо. Яке воно? Які асоціації, які образи виникають?

Це спокійний вечір, коли вся родина разом. Це радісний світанок, коли ідеш босоніж по росі, а навколо тиша… Це аромат квітів, тепла постіль, запашна кава й улюблений фільм…

1000 днів моя країна бореться, стогне від болю, оговтується від ракетних атак, латає свої лінії електромереж, бо росія вирішила нас залишити у пітьмі.

Але ми все витримаємо, вистоїмо і обов’язково переможемо.
Вільний народ не бажає коритись — він хоче бути ВІЛЬНИМ!