Кара Марія
11 клас, Запорізький ліцей 71
Вчителька, що надихнула на написання – Гутман Ганна Ігорівна
Війна. Моя історія
24 лютого 2022 року – день, який змінив життя багатьох людей, день початку війни. Ніхто не міг повірити, що в сучасному світі таке можливо. Рано-вранці 24 лютого ми дізналися про початок війни від знайомих за кордоном. Було страшно, ми відчували розгубленість і паніку, бо не знали, що робити далі. Промайнула перша думка, що треба їхати за кордон, тому що на той момент моєму молодшому брату був лише 1 рік, але ми відстрочили цей момент. Коли мої рідні все-таки зважилися виїжджати, ми не уявляли, з чим нам доведеться зіткнутися.
Були організовані евакуаційні потяги, у купе їхали 12 осіб, у деяких і більше, люди добу їхали, сидячи в проходах, і більшість не знала, куди їде. На кордоні на той момент вже були великі черги, ми провели там добу на морозі без сну.
Ми пройшли великий шлях, перш ніж дісталися до безпечного місця. Я дуже вдячна людям, які прийняли нас у Польщі та надали житло, бо ми їхали, не маючи жодного уявлення, де опинимося, волонтери допомогли нам адаптуватися.
У Польщі було важко морально, важко перебувати далеко від родичів та друзів.
Я намагалася відвести від себе нав'язливі погані думки, почала навчатись у польському ліцеї, але й там я зіткнулася з проблемами. Було тяжко через незнання мови, спочатку я була єдиною українкою в класі серед поляків. Однокласники добре мене прийняли і намагалися допомогти всім, чим могли, вони намагалася налагодити зі мною спілкування, але мені було складно думати про щось, крім ситуації в моїй країні.
Пізніше я дізналася, що мій тато іде захищати нашу країну.
Після двох місяців навчань він опинився у місті Мар'їнка на Донеччині, на нульовій лінії фронту. Через 3 дні ми довідалися, що він потрапив у військовий шпиталь.
Я ще не знала, що сталося з ним, але була вдячна, що він живий і скоро вийде на зв'язок. Він дивом вижив завдяки своїм товаришам, які несли його пішки кілька кілометрів до найближчого населеного пункту. Мені було важко перебувати за кордоном, знаючи, що мій тато перебуває в шпиталі, і я вирішила поїхати до Львова, щоб побачити його. У військовому шпиталі у мене була можливість поспілкуватися з нашими захисниками і насамперед подякувати їм. У кожній палаті висіла безліч малюнків маленьких діток, вони писали листи подяки нашим захисникам і надсилали малюнки, які стали для військових мотивацією бути сильними і дали зрозуміти, що їх підтримує вся країна. Також щодня дітки приходили відвідати своїх тат. Для захисників дуже важлива підтримка близьких, і всі чекали своїх родичів і діток. Усі вони залишаються сильними й досі не падають духом.
Мій тато пройшов великий шлях, незважаючи на всі складнощі, він справляється з ними донині. На жаль, він отримав великі травми і зараз ходить завдяки протезу, але головне, що він живий і залишається сильним. Він мій герой і я пишаюся ним.
Я вдячна всім захисникам та захисницям нашої України. Я вірю, що настане день нашої перемоги і всі повернуться додому, до своїх родин.
Початок повномасштабної війни став жахливим днем для всіх українців. Цей день змінив наше життя. Усі задавалися питанням, чи війна можлива в сучасному світі? Невже немає інших методів вирішити конфлікт між країнами, чому ми жертвуємо здоров'ям та життям наших людей? Війна забрала у нас багато, але в нас є сила духу, разом ми продовжуватимемо допомагати нашій країні, всі українці й надалі робитимуть все, що б наблизити день перемоги, день нашої перемоги. Разом ми зможемо все. Слава захисникам, нашим героям! Слава Україні!
