Орищук Ганна

10-б клас, Харківський ліцей № 87 Харківської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Большакова Надія Олексіївна

Війна. Моя історія

Згадуючи минулі дні й той страшний час, я запитую себе, як це сталося з моїм рідним краєм, з моєю нещасною багатостраждальною країною? Чи можливо було уникнути цих жахіть та страждань?

Я добре пам'ятаю перший день війни. Усе це було нібито вчора. У той день я як завжди збиралася йти до школи, але повідомили, щоб усі залишалися вдома, пізніше буде надана інформація. Усе було дивним і незрозумілим, тому десь у глибині мого серця оселилося відчуття збентеження. У місті чулися якісь вибухи та лунала звідкілясь стрілянина. Пам'ятаю занепокоєння та схвильованість дорослих, метушні та галасу не було, але стурбованість і стривоженість відчувалась скрізь.

Мій дідусь дуже непокоївся за нас, тому показав найбільш безпечне місце й сказав мені та бабусі: "Під час вибухів будете знаходитись тут, спатимете одягненими, щоб швидше змогли добігти до сховища". Дорослі спали по черзі, щоб за потреби ми мали змогу спуститися в укриття. Я не могла повірити в те, що це дійсність. Таке було неможливим. Ніби то моторошний сон і скоро я прокинусь. Все не насправді…

Здавалось, що то не моє рідне місто – де я чую постріли й вибухи, що то не моя країна, де відчуваю страх і розгублення. Але це була реальність, реальність війни. Реальність, яку не міг вже змінити ніхто.

Час показав, що мої надії та сподівання марні; що війна владно й жорстко, мов вогняний смерч, оскаженіло мчалася до моєї домівки. Ми вірили, що це непорозуміння й наші доблесні воїни здобудуть перемогу та виженуть ворога.

Перше березня… Цей день закарбувався в моїй пам'яті назавжди. Саме тоді мої мрії розбилися вщент, мрії про неможливість війни. Раптово ввечері пролунав сигнал тривоги, відразу, ворог почав бомбити місто.

Вибухи лунали та й лунали, я злякано притулилась до бабусі й завмерла, а навколо випадали шибки, двері відчинялися з гуркотом, мало не вилітаючи; стеля ніби дихала й ледь витримувала таке навантаження.

Бабуся мене пригорнула міцно, щоб я не лякалась, ми чекали й надіялися на краще… Коли вибухи трохи стихли, усі побігли зачиняти двері, закривати чимось вікна; аж ось знову зненацька чути ревіння літака, потрібно ховатись від неочікуваних вибухів... Після нападу в багатьох сусідів було дахи пошматовано вибуховою хвилею, скло розтрощено та двері зірвано з петель, у деяких будівлях від уламків снарядів стіни вищерблено – таким був той день. День, у який війна постала у своїй жахливій дійсності, показала всю свою жорстокість та непримиренність до людського життя.

Я бачила обличчя моїх земляків, якими вони можуть бути в цей відповідальний для країни час. Бачила, як чоловіки вивозять свої сім'ї до безпечних місць: деякі виїжджали до більш спокійних міст України, а деякі – до інших країн світу, які давали притулок постраждалим від війни, а потім йшли до лав захисників боронити рідну землю.

У нас була також можливість виїхати, але як покинути рідну домівку, де я народилась і зростала; моє місто, з яким стільки пов'язано… Моя родина залишилася, щоб ворог бачив, що наша земля є нашою і ми не хочемо віддавати її нікому. Багато сусідів також залишилося, ми стали більш згуртованими, допомагали одне одному, намагалися бути уважними до всіх.

Війна прийшла до кожної сім'ї, люди прагнуть своїми діями наблизити нашу перемогу – хто воює в гарячих точках, хто працює волонтерами, віддаючи більшу частину грошей на потреби військових, а хто збирає необхідне для наших звитяжців.

Віра в майбутню перемогу нас завжди підтримувала й підтримує, ми точно знаємо, що прийде час і радісний день справедливості та торжества – день перемоги. Зараз Україна переживає найважчі часи своєї історії й кожен українець мріє, що це лихоліття швидко мине. Україна – це незламна держава, українці – це незламний народ.