Ткаченко Ксенія

11 клас, Покотилівський ліцей №2 Височанської селищної ради Харківського району Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Щербина Катерина Миколаївна

Війна. Моя історія

«Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі», - сказав колись Еріх Марія Ремарк.

Цей вислів актуальний для кожного українця, як ніколи. Кожен робить щось щодня, щоб наблизити нашу перемогу. І поки ми разом, поки ми не здаємося – ми сильніше своєї долі. Але усі ми з жахом згадуємо ті перші дні й тижні, коли майже всі розгублено бігали по своїх домівках, не розуміючи, що робити далі. У всіх є свої історії, коли та як вони збагнули, що відбувається. І я хочу поділитися своєю.

Я людина, яка особливо ніколи не слідкувала за новинами. Але коли почалися чутки про можливе вторгнення Росії, в моєму телефоні з’являлось все більше всіляких телеграм каналів з новинами. Пам’ятаю, як ми їхали з бабусею у театр 14 лютого і вона сказала: «Сподіваюся, що ми проживемо ще тиждень». Так і сталося. Я дуже хвилювалася в ті дні, бо всюди говорили, що почнеться війна 15 або 16 лютого. Та потім все якось вщухло і я перестала так сильно цим перейматися. Але не так сталося, як гадалося.

Ранок 24 лютого. Тоді був четвер, я це чітко пам’ятаю. Я сильно переймалась через урок зарубіжної літератури, бо не встигла щось прочитати. Прокинулась одразу з дивним відчуттям. Зараз я думаю, що, напевно, моя підсвідомість вже все знала та якось розуміла. Було за двадцять сьома і я одразу потягнулася до телефону. Перше, що я побачила, було повідомлення від мого однокласника до групи нашого класу. «Не хвилюйтеся, все буде гаразд», - писав він. Одразу в моїй голові промайнуло тисяча думок і я побігла до батьків. Напевно більше за все я хвилювалася не за себе, а за інших. Я думаю, у вас так теж буває досить часто. Тому я почала дзвонити та писати своїм близьким та друзям, я дійсно дуже сильно хвилювалася за них, бо кожного люблю всім серцем.

На другий день ми перенесли до підвалу буржуйку й теплі речі, а я взяла з собою книги, бо думала, що ми майже не будемо виходити звідти. Але потім почали стріляти дуже часто і ми перестали бігати до підвалу.

Найстрашніше було, коли над будинком літали винищувачі.

У такі моменти я одразу падала на підлогу у своїй кімнаті, дзвонила своєму хлопцю та він мене заспокоював. Але ніхто не міг заспокоїти мою маму. В якийсь день їй вже чулось те, чого насправді не відбувається. Зараз я думаю, що неправильно себе з нею поводила, тому що не розуміла її страхів до кінця і мені було дуже образливо, що вона не підтримує мій оптимістичний настрій. Я до останнього тримала його.

Найбільші зміни відбулись десь 9 березня, коли ввечері моя мама вирішила їхати за кордон. Не спитавши моєї думки,

ми почали збиратися. І вже 10 березня ми були на вокзалі з двома моїми тітками, моєю двоюрідною сестрою та декількома рюкзаками.

Багато речей не брали, бо мама боялась, що їх просто повикидають з потяга. Далі досить довга дорога, спочатку навіть не знали, куди саме їдемо. Але нам усім дуже пощастило. У Нідерландах нас прийняли 2 чудові сім’ї. За кордоном ми пробули близько 8 місяців. Не можу сказати, що це був найкращий час у моєму житті, але я дуже вдячна цій чудовій країні за допомогу Україні. Проте, ми не почували себе в безпеці навіть там. Щось у глибині душі постійно тягнуло додому. Наразі промайнув майже рік, як ми повернулися в Україну. За цей час я добре зрозуміла, як насправді важливе це відчуття «бути вдома».

Наостанок хочу сказати, що ніколи не можна здаватися. Так, зараз відбуваються жахливі події кожного дня, багато людей втрачають віру та оптимізм. Проте, доки ми єдині, доки ми боремося – ми сильніше своєї долі!