На початку російського вторгнення моя родина та я перебували в місті Слов'янськ, Донецька область. Коли розпочалися активні бойові дії, я разом із сином евакуювалися до міста Сарни, Рівненська область, де нам надали соціальне житло у гуртожитку. Згодом моя мама теж евакуювалася, і ми переїхали до міста Боярка, Київська область, де зараз орендуємо квартиру. Мій чоловік залишився працювати в Слов'янську. Він інспектор патрульної поліції, тому залишити рідне місто неможливо.

Найбільша проблема для нас - це оплата оренди житла. Незважаючи на те, що я і мама працюємо офіційно і отримуємо виплати ВПО, грошей ледь вистачає на базові потреби. Ми дуже переживаємо через розлуку з чоловіком. Наша дитина має невроз через це та небезпеку обстрілів її обличчя постійно напружене. Лікування дуже дороге.

Ми не відчуваємо катастрофи, оскільки працюємо. Інколи отримуємо гуманітарну допомогу.

Чоловік служить у поліції, тому ми бачимося рідко.

У Боярці мене вражає якість медичного обслуговування. Лікарі дуже уважні та чуйні. У Рівненській області прості незнайомі люди щиро допомагали нам, чим могли.

На даний момент я маю роботу, але планую змінити її, оскільки вона знаходиться на території можливих бойових дій, і я вважаю неможливим повертатися туди.

Мій син, покидаючи рідне місце, взяв з собою лише свою улюблену маленьку м'яку іграшку - мишеня. Кожен раз, коли він засинає, він каже іграшці, щоб та потерпіла ще трошки, ми повернемось додому.