Мені 34 роки. Маю чоловіка і двох дітей, десяти і восьми років. Ми жили в селі Магедове Пологівського району Запорізької області. Росіяни окупували його сьомого березня. У серпні ми виїхали з волонтером в Запоріжжя. Потім переїхали у Кривий Ріг. 

У березні зникли світло і зв’язок. Через наше село їхали колони російських танків. Ми ховалися в погребі. Потім окупанти облаштувалися в нашому селі, на елеваторі. 

Господарство вирізали, бо нічим було годувати. Ми мали овочі. А от сіль, цукор, дріжджі було складно дістати. 

Чоловік їздив у сусіднє село на пошуки продуктів. Одного разу окупанти вистрелили з танка в автомобіль, який їхав перед ними. Він згорів разом з людьми на очах мого чоловіка. 

Ми три доби стояли у Василівці. Водій з дружиною ночували в наметі, який брали з собою. А я з чоловіком, дітьми і вагітною дівчиною, яка їхала з нами, – в автомобілі. У нас була їжа, а у водія – газовий балончик. Тож ми могли перекусити та нагріти чаю. 

Пройшов дощ. Ми застрягли. Дякуємо працівникам МНС за те, що витягнули нас. Якби не вони, то невідомо, скільки ми б там ночували. У Запоріжжі ми жили в сестри. Потім шукали квартиру, однак усі варіанти були дорогі. Тоді односелець покликав нас у Кривий Ріг. Там пустувала квартира його покійної матері. Ми погодилися. Платимо лише за комунальні послуги. Після звільнення нашого села повернемося додому, якщо будинок вціліє.