Марія Василівна разом із родиною прожила в окупації майже пів року. Наприкінці літа вона наважилась виїхати з сином, щоб він отримав належну освіту. Та всі їхні близькі залишилися в окупації.   

Я із села Велика Білозірка Запорізької області. За професією я - вчителька, донька зараз закінчує магістратуру, має сім’ю, син також навчається. У моїх матері і батька інвалідність, чоловік працює у фермера в господарстві. До початку війни ми жили комфортно, був свій будинок, свій транспорт.

До нас вже 26 лютого зайшли російські війська. Розтрощили школу, звірськи себе повели до майна, до нашої території. Сказати немає що - просто звірюки. Потім прийшли нові, потім - ще одні… Так до цього часу у нас і знаходяться окупанти: там у них і військкомат свій уже, нічого не змінилося.

Найскладніше те, що ти живеш в повній ізоляції, прокидаєшся кожного ранку і розумієш, що ти в окупації, ходиш під дулами автоматів.

Перший час в нас у селі була підтримка своїх своїми, потім поступово почали відновлювати підвіз продуктів, але все було дуже дорого. Можна було поїхати в Енергодар - туди ще пробивалися гуманітарні конвої. Ми перебивалися, допомагали один одному. Продукти були, але ціна була така, що купувати їх було неможливо і нереально. Росіяни також привозили «гуманітарку». Хтось ходив брав, хтось - ні, але я все розумію – людям потрібно було вижити.

Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати, коли підходив час до початку навчання сина. Сім’я залишилась там, поїхали тільки я і син.

Я не хочу розказувати всього, через що ми пройшли. Скажу тільки, що син мій переніс такий стрес… Фактично більшу половину дороги - після того, як ми виїхали на територію підконтрольну Україні - в нього безперервно з носа йшла кров. Це тривало дві години.

На даний момент у мене тільки одне бажання – щоб звільнили наше село. Син каже, що він кожен день встає з цими думками.