Війна принесла біль і розпач в сім’ю Ольги Миколаївни. Нині вона далеко від дому, якого уже, можливо, і немає. Та головне - що поруч із сином.  

Мені 62 роки, ми жили разом із сином. Нам прилетіло в дім. Син залишився без руки, у мене було уламкове поранення, я лежала місяць в лікарні, син – більше. Зараз ми знаходимося в Запоріжжі. Ми з Гуляйпільського району: наше село в окупації вже шість місяців.

Коли почалася війна, я була на роботі. Нам сказали: "Ідіть додому, бо війна". А 3 березня до нас в село зайшли російські війська. І по цей день вони в нас стоять.

Ми спочатку залишилися без світла. Магазини всі пограбували. Перші ми постраждали в селі, потім також люди страждали: були й такі, що серце не витримувало.

Найгірше - те, що нам прилетіло в дім. Все вилетіло: двері, вікна.

Нас вивозили наші хлопці-вояки. Спочатку вивезли на Покровськ, а потім перевезли в Запоріжжя. Було в нас хазяйство, і тваринки були, але ми все кинули і поїхали.

Зараз ми не працюємо - живемо на переселенські. Син оформив інвалідність, але ще нічого не получали.

Я з думкою про закінчення війни живу кожен день. Думаю, що це станеться нескоро. Ми гарно жили, а тепер залишилися без нічого. Надіємося тільки на те, що хоч щось залишиться від будинку.

Мені так хочеться миру! Всім нам хочеться миру, щоб повернутися додому. У нас гарне село було: здорове, красиве. Була і лікарня, і школа, і магазини - гарне було життя. Не думали, що доживемось до війни.