Я пам'ятаю ранок, коли все почалося. Спочатку були чутки, потім - перші вибухи. Я дивилася у вікно і не могла повірити очам. Люди бігали, намагалися кудись виїхати. Мені стало страшно. Дуже страшно. Я не знала, що робити. Ніхто не знав. Усе завалилося за один день. Росіяни бомбили Чорнобаївку. Я бачила в небі заграву. 

Уже в перший тиждень зникло світло. Потім - вода. Продуктів не було. Я намагалася знайти хоч щось поїсти, але магазини були порожні або зруйновані. Обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Багато разів я думала, що не виживу. Сиділа в підвалі, сподівались, щоб наступний снаряд не влучив у наш будинок.

Рішення їхати далося важко, але залишатися - було ще страшніше. Росіян тоді було вже дуже багато. Дорога зайняла багато годин, була небезпечною, але ми дісталися. Я відчувала тільки втому і біль.

Мого дому вже немає. Хата згоріла після прильоту. Я вірю - все відновиться, тому чекаю миру. І дуже сподіваюся, що повернуся.