Суржкова Марія, 11 клас, Одеський ліцей №13 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Оклюк Олена Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це не просто календарна цифра. Це тисячі днів переживань, страху, втрат і болю. Це кілька років життя, яке не впізнаєш, коли дивишся на нього знову. Це час, коли війна стала частиною нашого щоденного існування.

Це не лише звуки сирен і обстрілів, це й розбиті мрії, що змінюються під тиском реальності, але й незламне прагнення жити.

Як би не намагалися забути і впоратися, кожен із нас, кожен українець відчуває це на своєму плечі — або безпосередньо, в рідному місті під бомбардуваннями, або через втрату близьких і відчуття глибокого болю за всіх, хто став жертвою цієї війни. 1000 днів — це історія нашого сьогодення. І коли я думаю про цей час, що пройшов, я розумію одне: навіть у найтемніші миті ми не перестаємо сподіватися на краще. І саме це бажання жити, будувати, мріяти і робити, навіть коли здається, що у світі більше немає місця для надії, — це те, що робить нас сильнішими.

Сьогодні я пишу це есе, щоб поділитися своїм досвідом. Це історія про те, як ми живемо серед війни, як вміємо знаходити світло в темряві, як не втрачаємо сили духу і віри у краще майбутнє.

В перші дні війни здавалось, що світ навколо нас раптово обірвався. Перший обстріл, перші сирени — все це стало новою реальністю. Місто, яке ми знали і любили, стало місцем, де кожен день приносив нові переживання і нові випробування. Світанок знехотя запалював новий день і я задумливо вдивлялася в очі мами, вона не видавала свого хвилювання, тримала родину у купі аби не впасти в хаос страху.

Одеса, яка до війни була сповнена життя, радісних звуків та повітряних ароматів кави, змінювалася.

Спершу з військових кораблів на Чорному морі почали прилітати ракети, потім — атаки з літаків стратегічної авіації і дронів. Місто стало об'єктом терористичних атак. Я чула вибухи, бачила  руйнування, але й не припиняла намагатися залишити «нормальність» в моєму повсякденному житті аби не збожеволіти. Саме тоді я зрозуміла цінність спілкування з друзями та однокласниками, щирі прсмішки вчителів та сум за стінами рідної школи.

Ми не виїхали. Дехто з друзів вирушив до безпечніших місць, але ми з сім'єю і близькими залишилися.

І з кожним новим обстрілом, з кожним наближенням вибухів до нашого дому, ми відчували, як важливо залишатися тут. Наше місто, наша земля — це наша батьківщина, і ми повинні захистити її. 1000 днів війни... Це не просто календарна цифра. Це тисячі тривог, безсонних ночей, постійного очікування вибухів. Але навіть у цей час ми намагалися підтримувати один одного, не втрачати віру і продовжувати жити, хоч і в умовах страшної війни. Та найбільше, що залишалося в нас, — це наша спільна надія. Війна вчила мене  цінувати кожну дрібницю: дзвінки друзів, спільні прогулянки, навіть можливість подихати свіжим повітрям на вулиці, коли вже давно не чути сирен.

Я часто думаю про те, що в умовах війни ми знаходили світло в самих дрібницях.

Всі ці моменти стали частиною мого життя, частиною нашого життя, і, попри все, ми не втратили віри в майбутнє. Ми боремося за мир, за нашу свободу, за наше право на спокійне життя. Війна змінила мене. Але вона також зміцнила мій дух та власну віру в себе. Зміцнила розуміння того, що кожен день ми робимо важливий внесок у збереження миру. Я знаю, що незважаючи на всі труднощі, які ми пережили, ми все ще тут, ми все ще разом, і ми разом будемо будувати майбутнє.

Бо мир — це не лише відсутність вибухів. Це стан душі, коли ми можемо бути вільними, любити і мріяти.

Я вірю, що скоро Україна переможе. Воїни повернуться додому, знову заповнивши наші вулиці радістю та спокоєм. Ми відбудуємо наші міста, відновимо кожен куточок рідної землі. І, найголовніше, ми знову житимемо в мирі — мирі, який здобули завдяки силі нашого духу, єдності та відвазі. Це буде наш довгоочікуваний переможний мир, заради якого ми боремося сьогодні.