Глущенко Діана, 10 клас, Вовчанський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Щербина Любов Костянтинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року моє життя, як і життя, мабуть, більшості українців, поділилося на «До» та «Після». Я прокинулась через невідомі мені звуки та гавкання мого наляканого собаки. Глянула на час - була четверта година ранку. Я вийшла зі своєї кімнати й побачила схвильовану маму, що стояла біля вікна, за яким було видно палаючий горизонт та чутно вибухи. Побачивши мене, вона з жахом сказала: « Доню, почалася війна!»

Уже опівдні всі полиці магазинів стали порожніми, а на вулицях панувала така тиша, що можна було почути шум вітру.

«Вітре, Вітрило, віджени від нас лихо», - зверталася подумки до нього. Проте чийсь гучний голос повернув мене до жахливої дійсності: оголосили про артобстріл, який мав розпочатися з хвилини на хвилину. Мешканці, які залишились у місті, були розгублені та неймовірно налякані. Зрештою, ця інформація виявилася хибною, проте сталося щось не менш неприємне. Таке можна було б побачити лише у фільмах чи на святі 9 травня, але я це спостерігала в дійсності: велика колона російських танків, техніки та озброєних військових з автоматами, націленими на мирних мешканців, проїжджала прямо перед моїми вікнами. Цей страшний гуркіт бронетехніки було чути на все місто. Окупанти їздили рідними вулицями мого мирного Вовчанська так, ніби вони в себе вдома. Так почалася окупація мого рідного міста.

Невдовзі в центрі Вовчанська вже висів російський прапор, а за декілька днів у місті окупаційні органи почали встановлювати свої порядки.

Минуло трохи більше місяця окупації. Засоби зв'язку були недоступні, світло щезло, проте ми трималися, адже в кожного вовчанина жевріло світло віри й надії. Саме воно надихало мене не просто жити, а й підтримувати тих, хто був поруч.

Тягнулися неймовірно довгі дні й безкінечно холодні ночі...Місто було повне російської техніки, а над головою літали гелікоптери.

Ці звуки ще довго переслідували мене, коли була вже вдалині від небезпеки. А ще чужинці поставили блокпости, через які було дуже страшно проїжджати. Щоразу, коли на блокпосту нас зупиняли, мене просто трясло від жаху та люті. Ніколи не знала, що не сподобається новим «господарям», чи не вистрелять зі своїх автоматів усередину авто.

На початку літа, 1 червня, у День захисту дітей, уперше за довгий час я почула вибух, і він був не на горизонті, а просто перед моїм будинком. Тієї ночі подумала, що вона може стати останньою для мене, було неймовірно страшно.

Зі свого вікна я бачила, як сяє моє рідне місто, але не від ліхтарів та святкових феєрверків - над будинками мирних жителів розривалися ворожі ракети.

Долинали звуки прильотів і голоси приголомшених, наляканих людей. Це було так жахливо! Такі ночі повторювалася тричі.

Сім місяців хвилювань, сім місяців очікування. І нарешті цей день настав: 12 вересня нас звільнили. Моє серце переповнювало радість та гордість. Ми успішно склали іспит на людяність, порядність та витривалість.

Але на цьому жахіття не закінчилися. Після визволення росія почала нас тероризувати, вбивати, знищувати все, що створювалося роками. Кожен день, кожну ніч місто чуло вибухи. Дійшло все до того, що я могла розпізнавати вид зброї, що летить. Більше, я та моя сім'я, не могли так страждати, тому ми прийняли рішення переїхати до Харкова. Переїжджали ми з болем і сльозами на очах.

Я розуміла, що, можливо, в останній раз бачу своє рідне місто, вулицю та дім. Це було так моторошно.

Саме після цих випробувань, я зробила для себе певні висновки. Життя таке непередбачуване. Сьогодні ми не можемо знати, що буде завтра, тож цінуймо кожен день, подарований долею, адже він може бути останнім.