Титаренко Тіна, 10 клас, Малобакайський ЗЗСО І-ІІІ ступенів Решетилівської Міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Москівець Людмила Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я впевнена: «Війна скоро, зовсім скоро, закінчиться». А те, що мені довелося пережити за ці 1000 днів дуже складно описати, та я спробую. І на думку не могло прийти те, що у XXІ столітті доведеться переживати страхіття війни. На жаль, це сталося…

Війна… Росія  жорстоко  вторглася на територію України.

Двадцять третього лютого був прекрасний зимовий вечір. Нічого не підозрюючи, я готувалася до контрольної з української мови, яка повинна бути у  четвер, двадцять четвертого лютого. Повторивши тему, лягла спати. Що снилося – не пам’ятаю. Прокинулася від сигналу будильника. Хотілося ще подрімати, але  потрібно вставати.

Розплющивши очі, побачила бабусю. Вона сумними очима дивилася у вікно. У цей момент до кімнати зайшла мама, пригорнула мене міцно і сказала: «Доню, війна…». Її слова – це удар у саме серце.

Очі налилися слізьми. Я не хотіла вірити, думала, що сон. Далі були телефонні дзвінки рідних, подруг, вчителів… Тато розповідав, що вночі чув вибухи. Вийшовши на подвір’я, я відчула, як здригається земля. Мені стало страшно, а в голові промайнула думка: «Краще б я написала ту контрольну…».

Якщо відверто, з того дня я почала більше цінувати своє життя, життя рідних. На той момент мені було 12 років. Я і подумати не могла, що в такому юному віці доведеться переживати лихоліття війни, здригатися від звуків сирени.

Минув час. Війна зміцнила, згуртувала, загартувала українців. Було страшно, важко, але ми розуміли, що важче військовим, які нас захищають. Ми вирішили діяти. Жителі села допомагають волонтерам. Моя родина – не виняток.

Ми долучалися до збору коштів. Деякі потреби закривали за кілька годин.

Згодом у школі виготовляли окопні свічки. Односельці активно приносили необхідні матеріали. Збирали продукти, одяг, плели теплі шкарпетки, маскувальні сітки. Кошти, які збираємо на благодійних ярмарках та концертах, передаємо нашим воїнам-землякам, які боронять Україну на різних напрямках. Кожного дня, де б я не була, о 9.00, схиливши голову, віддаю шану тим, хто віддав своє життя за Україну. Серед цих янголів - і наші ГЕРОЇ-односельці.

Найболючіший для мене той день, коли тато вступив до ЗСУ.

Він пішов захищати  нас, країну, Батьківщину. Я довго звикала, що його немає, адже він завжди був поруч. Чекала його дзвінків, раділа кожному слову. Татко мене підтримував, а я, як могла, трималася, щоб не розплакатися.

І знову ще одне випробування для мене.  Тато кілька днів не телефонував. А потім дзвінок:

«Я у шпиталі… Маю поранення…». Ми плакали і раділи, що живий. Особливо тяжко пережила той день моя бабуся (татова мама). Адже це був день її народження.

Зараз татко одужує. По-іншому не могло бути. Згадуючи все, що довелося пережити за 1000 днів війни, дивуюся, як я змінилася за ці роки, загартувалася, подорослішала. Мої 1000 днів війни – це дні боротьби, болю, надії на Перемогу. Найзаповітніші слова, які хочу почути з татових уст зараз: «Доню, ми перемогли, війна закінчилася! Я – вдома!»

Досить горя, досить смертей, досить розрухи, досить страждань і поневірянь…  Ми – українці!  Ми – сильні! Ми молимося і благаємо Бога зупинити це жахіття. Слава Україні!  Героям слава!