«Мир крізь сонячне проміння»

Євенко Ростислав

Розівський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст.

— Передчуття чого? – запитую себе. Попереду ж щасливі, безтурботні часи дитинства.

 Поспішаю до дідуся на пасіку. Щойно згадалася бабусина наука: «Дивись на сонечко, воно допомагає, смуток відганяє, зло в землю ховає».

День добігав кінця. Злегка навіював смуток березневий з помаранчевим відтінком захід сонця. Щось все ж таки тривожило мою душу. Ледь помітна позолота сонячних променів ніжила обличчя, спостерігалося таїнство. Чи то йшла таїна від бджолярської справи, бо дідусь неначе чаклун, порався навколо казкових будиночків. У пасічництві важлива весняна підтримка бджіл. І весна прийшла, нове життя принесла.

Мабуть, все ж таки захід сонця сповіщав події майбутнього і незабутнього для мене й досі. То був дев'ятнадцятий день весни 2014-го.

Із заходом сонця настали сутінки й морок для нашого селища, для України. Сама природа завжди ніби створювала захист, огортаючи сонячним промінням кордони Запорізького краю й Донеччини. А сьогодні? Сьогодні вперше, через століття мирним козацьким краєм йшла сталева кіннота. Ось вона нова реальність сучасного світу огортала славетний запорізький край.

— Що це?

— Танки?! Невже? Звідки? Чому?

В пам'яті колона танків. Забагато танків, вони неначе яструби шугали над землею, долаючи шлях. Чутно було свист та гул від повної швидкості по пересічній мирній місцевості. Люди вибігали з хат, історія повторювалася…

Звістка прийшла неочікувано. Тривожні передчуття справдилися. В дитячому віці тоді для мене настав переломний момент, психологічний гарт. Знову тривожила серце якась невідомість.

Не думав, не гадав, а тут – раз, і одразу відчув себе юним патріотом славетного краю козацького. Раніше про таке читав лише в книжках.

—Тримайтеся, побратими, молодь з вами!

Страх потроху проходив. Щодня думав про наших захисників, слідкував з екрану телевізора за кожним подвигом і кроком. Запам’ятовував прізвища загиблих героїв Небесної Сотні. Щодня собі шепотів повторюючи: «За потреби – прикриємо! За будь-яку ціну!»

Тепер я випускник, але вже по-особливому вмотивований юнак.

Але з пам’яті не йде за обрій весни день дев’ятнадцятий!

Весна! Розквіт нового життя! Як було усвідомити, що почалася війна в незалежній Україні? Але вороги не питають, вороги нападають.

Таїна зникла, ласкаві промені змінив холодний тоді рвучкий вітер, але не зникала надія. Щодня ті ж самі промінчики заглядали до нашої домівки, саме вони були вісниками миру й надії, були якимись прохолодними. Але тепло йшло від родини.

Батьки мої були засмученими щоденними переживаннями за майбутню долю свого сина. Засмучені, але рішучі! Дідусь мій – справжній мужній чоловік із досвідом подій афганської війни одразу почав рятувати ситуацію.

 —Будемо волонтерами! – твердо й рішуче промовив. І стали ними! Волонтерський рух – серця українського дух! – цей вислів надовго став моїм життєвим кредо. Почали допомагати дітям-переселенцям із Донбасу, які стали учнями нашої школи. Зібрали й роздали шкільні приналежності й одяг, прийняли в коло друзів.  

 А як же ми пишаємося й досі військовими, бачучи їх щодня в нашому селищі, тому що на нашій території знаходиться військова частина. З героями школа потоваришувала. Ми запрошуємо їх на свої заходи, обмінюємося подарунками, добротою й мріями.

Мріяли про перемогу, про мир! А він обов’язково настане! Дві області, як брат і сестра в одній родині. Запоріжжя й Донецьк – мужність і краса. Два зранених крила, які несуть мир і свободу крізь сонячне проміння, бо доля у них така!