Скрипка Катерина Олександрівна

Бердянська багатопрофільна гімназія №2

Есе "Один день"

Історія людства рясніє війнами. Чи був хоч один день, коли ніде на планеті не точилася ворожнеча, не проливалася людська кров? Війна – це неймовірний біль втрати, невиразне горе, тому що йде рахунок на життя. Війна забирає найдорожче, що тільки є: у матерів – дітей, у дружин – чоловіків, у людства – життя…

Війна для мене колись була просто страшним словом, зміст якого я розуміла, але не усвідомлювала сповна. Та події на Сході нашої країни примусили зовсім по-іншому сприймати все, що пов’язано з цим страшним словом.

Особисто для мене, усвідомлення війни  розпочалося не у 2014 році, а значно пізніше, і тепер вона назавжди в моєму серці, у моєму житті…

Все розпочалося у той день, коли наша сусідка тітка Наталка провела на Схід свого єдиного сина Михайла, який був для неї її надією, підтримкою, щасливою долею. Майже кожного вечора сусідка приходила з якимись новинами: живий, здоровий, зателефонував. Неначе втішні новини, але, розповідаючи, тітка Наталя чомусь увесь час плакала. Поступово тітчині хвилювання передалися і мені. Я втратила спокій, почала теж переживати разом із дорослими. Мені чомусь стало страшно не тільки за сусіда Михайла, а й за інших  бійців, які зі зброєю в руках, далеко від рідних домівок боронять нашу Україну, втративши спокійний сон, радість життя…

Сталося так, що від Михайлика деякий час не було звістки. Тітка Наталка постійно плакала, намагалася до когось телефонувати, комусь розповідати про свій неспокій та погані передчуття. І ось одного дня їй повідомили, що Михайло тяжко поранений і знаходиться в Дніпрі у військовому шпиталі. Схвильованою горлицею полетіла матуся до рідного сина. Дзвінок від тітки Наталі з Дніпра був лише один. Вона повідомила моїм батькам, що Михайло без свідомості, і лікарі ніяких прогнозів не дають.

Розпочалися довгі дні чекання, надії, щирої молитви  та віри в те, що все складеться добре, що молодий організм Михайла обов’язково впорається.

«Так ось, що таке війна», - з болем  вигукнула я саме тоді. 

Війна торкнулася серця не тільки пані Наталі, але й життя нашої родини. Кожної хвилини ми всі обговорювали ситуацію,чекали дзвінків і вірили, вірили, вірили.

Пройшло близько місяця, коли нарешті сусідка повідомила, що Михайло прийшов до тями, але не впізнає її і не розмовляє. Ніякої радості в голосі, тільки  сум та зневіра. Що робити в такій ситуації матері? Нарікати на долю? Гадаю, що ні! Це все наслідки клятої війни…

Через деякий час Михайла виписали додому. Ішов на війну здоровим парубком, а повернувся  ніби рослина, мовчазна, тиха та покірна. І ось тепер розпочалася війна у тітки Наталки за Михайлове одужання. Ця запекла битва материнського серця за повернення єдиного сина триває й досі. Дива не сталося. Більше трьох років Михайло прикутий до ліжка, життєві функції не повертаються, а лікарі розводять руками.

Тепер я не за підручником розумію, що таке війна, і можу єдине сказати: «Нехай вона буде проклята! Війни не повинно бути ніколи!» Я страшенно люблю слово «мир». Я благаю дорослих: «Зупиніться, припиніть кляту війну!»

Нехай світить в небі сонце, росте в полях хліб, діти йдуть до школи, створюються нові симфонії й поеми про мир, щасливе життя. Я – за мир!