«Ми виїхали з Донецька, бо було неможливо спати й виходити на вулицю. Вже тоді йшла справжня війна»

Вперше війна застала мою сім’ю в Донецьку. Тоді, у чотирнадцятому році, старшій доньці було десять років, а молодшій – тільки один рік. Це вже була справжня війна! В 300 метрах від нашого дому прилетіла ракета, від якої загинули люди. У нас був дефіцит їжі, і ми стояли у  довгих чергах за гуманітаркою. Нас постійно обстрілювали, тому ночами ми знаходились у коридорі: молодша донька спала у мене на руках, а старша - на підлозі у навушниках, бо були дуже гучні залпи. Ми виїхали з міста в лютому 2015 року, коли вже було неможливо ні спати, ні вийти на вулицю.

Другий раз війна застала нас в Києві. Старшу доньку, вже студентку, вдалось відправити з кумами до Європи, а мала була довгий час дуже налякана. У неї нічні кошмари, вона перенесла енкопрез, лякається гучних звуків, боїться залишатися на самоті, не може спати самостійно.

Багато разів нам дуже допомагали незнайомі люди. Влітку 2014 у Бердянську нас прихистила родина віруючих. Орендодавці у Києві вісім років не підіймали орендну плату, а з лютого зовсім її не беруть. З березня по травень нас безкоштовно прихистили у дитячому таборі під Черкасами чудові господарі. Там чоловіки рубали дрова, а жінки готували їжу на 30 людей та разом обробляли город. Жили, як одна родина.

Нам вдалось перевезти піаніно старшої доньки з Донецька до Києва, тому зараз молодша із задоволенням грає на інструменті, який нам нагадує про рідне місто і наш дім.