До війни ми жили у Харкові. Я була у декретній відпустці з молодшою восьмимісячною донечкою, а старший син вчився в четвертому класі, а ще навчався у музичній школі грі на ударних та духових інструментах, займався спортивною гімнастикою.

Посеред ночі 24 лютого нас розбудили розриви снарядів за вікном. Ми з чоловіком швидко вдягнули дітей, та разом з мамою попрямували до гаражу, де можна було сховатися у підвалі. Там ми просиділи вісім днів, піднімались нагору тільки коли було тихо. Та навіть у підвалі було чути гуркіт снарядів, а коли кудись влучало, і під землею все ходило ходором. На щастя, попри правила, у нас вночі не вимикали світло, і ми грілись обігрівачем та теплим чаєм. Всі були постійно в теплому верхньому одязі, навіть наше немовля.

Чимдалі на вулиці ставало все голосніше, залишатися у Харкові було все небезпечніше, тож ми вирішили вивезти дітей туди, де тихо та спокійно. На дев’ятий день рано-вранці ми виїхали з міста автівкою. Просто їхали якнайдалі, майже не зупиняючись. Ночували, де приймуть. Одного разу спали просто на підлозі на брудних матрацах у якомусь гуртожитку, і за те дуже вдячні, бо з дітьми в машині спати дуже холодно.

Нас вразило тепле ставлення людей, які нас вперше бачили. В такі часи, як ніколи, починаєш цінувати людяність і турботу

На дорогах були страшенні затори. Ми стояли на сонці в довжелезних чергах, аби проїхати населені пункти або блокпости. Так ми їхали три доби, аж доки не дісталися Кам'янця-Подільського, де нас пустила на ночівлю пара пенсіонерів.

Ми настільки втомилися, що вирішили трохи перепочити. А через два дні нас забрали до себе їхні родичі, що мешкали недалеко у селі. Згодом ми переїхали до іншого будинку, де господарі гостинно дозволили нам пожити, поки не зможемо повернутися додому.  Нас вразило, що нас тепло, як рідних, зустрічали чужі, незнайомі до цього люди.

Нам було важко на новому місці, бо багато необхідних речей залишилося вдома. Адже ми збирались поспіхом під артобстрілом, багато що з речей малечі просто не влізло: наприклад, манеж, стільчик для годування, візочок. Попри те, що доводиться чекати місяцями якихось довідок, виплат, чи якоїсь гуманітарної допомоги, ми щиро вдячні і сільраді, і волонтерам. Зараз, як ніколи, цінуєш людяність та турботу.

Морально тяжко було приймати рішення, від яких залежало життя дорослих і дітей. Для дітей ці випробування виявилися дуже важкими. Наш син тепер боїться темряви: вночі до туалету ніколи не ходить, бо страшно. Лякається голосних звуків і не може залишатися сам вдома, або спати один. А ще боїться смерті.