Харченко Анастасія, група 232 КК, Державний професійно-технічний навчальний заклад «Яготинський центр професійно-технічної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заїка Світлана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна постукала в мої двері раптово і неочікувано, так само як і в двері мільйонів українців. Ні, вона не «постукала», а увірвалася в моє життя жахіттям бомбардувань, виттям сирен, захопленням ворогом українських міст і сіл, смертями тисяч українців – «бендерівців» і «східняків», дорослих, старих, дітей…

Зимові місяці 2021 – 2022 року, здається, усі жили в якомусь підсвідомому тривожному очікуванні біди, але ніхто не хотів у цьому зізнаватися.

І коли «це» сталося – це була страшна несподіванка для кожного, тому що людина завжди сподівається на краще, до останнього вірить, що біда обмине стороною і все буде добре… Не обминула… Сподівання мільйонів людей не здійснилися.  І от у ХХІ столітті, коли, здається, цивілізація досягла такого рівня, що ні про які війни і варварські захоплення територій інших країн і мова не може йти, мою рідну Україну нищить лютий безжальний ворог, який не має ні людської гідності, ні краплі жалю та співчуття, і, здається, про цивілізацію навіть не чув.

У перші години початку великої війни вороги знищили нашу «Мрію» і знищили мрії мільйонів людей на майбутнє, перекреслили усе попереднє життя кожного українця і змусили навіть на деякий час заполонити душу розпачу, розгубленості, страху, зневірі…

Але усі ці почуття, які є закономірними у екстремальних ситуаціях, і які, на жаль, заважають людині рухатися вперед, поступово зникли. Їм на зміну прийшла страшенна злість і ненависть до ворогів ( як би нетолерантно це не звучало), прагнення діяти, щось робити, допомагати, бути корисними. У перші ж дні, навіть години, після початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну десятки тисяч чоловіків узяли до рук зброю і стали на захист держави.

Що рухало цими людьми? Я упевнена, що перша рушійна сила такого вияву патріотизму – це любов. Любов до своєї родини, дітей, батьків, любов до своєї землі і непереборне прагнення усе те захистити.

Хтось із них ішов захищати свою сім’ю і те, що нажив за роки, а хтось – свою юнацьку мрію, а усі разом вони стали на захист рідної землі і народу в цілому. Упевнена, що кожного українця охоплює величезна повага і гордість за наших захисників, а ще сердечна вдячність, адже ми розуміємо значимість того патріотичного пориву, адже саме завдяки нашим воїнам Україна не зламалася. Жодного дня їм не було легко, жодного дня їм не було усього достатньо. Їм було важко, сутужно і в певні моменти страшно, бо це природно, що людина боїться за своє життя. Але вони впевнено стояли на своїх позиціях, оборонялися і відстоювали, терпіли поразки і втрати і здобували маленькі і великі перемоги. Так, попри всі труднощі наші воїни стояли і продовжують стояти , захищаючи наші з вами життя.

Напевно, сьогодні немає в Україні жодної людини, у якої б хтось із близьких, рідних, знайомих не стояв на захисті України від збройної агресії сусідньої держави. Щодня ми дякуємо нашим захисникам і низько вклоняємось їм і їхнім сім’ям.

Невимовний біль стискає серце, бо щодня ми дізнаємось із різних джерел інформації про загибель наших воїнів у ході воєнних дій на різних ділянках фронту. Їхніми життями, їхньою кров’ю заплачено за той відносний спокій, у якому ми живемо, перебуваючи на територіях України, які знаходяться не в зоні бойових дій.

Війна жорстока і невблаганна, вона вимагає нових і нових жертв.

Саме завдяки нашим захисникам ми просинаємося в рідних домівках, навчаємось, працюємо, просто живемо… і навіть у цих надскладних умовах, коли щоночі над нашими головами «літає смерть», ми намагаємося не втрачати життєвого оптимізму і віри у світле майбутнє, бо, попри все, життя продовжується.

Добрим словом хочеться згадати волонтерський рух, який розпочав свою діяльність  в 2014 році, а з лютого 2022 набув ще більших масштабів. Мені здається, що український волонтерський рух увійде в підручники світової історії, бо це безпрецедентний і неповторний порив людської єдності, згуртованості в єдиному прагненні і бажанні: перемогти ворога, вигнати з рідної землі. Навколо ЗСУ і волонтерів гуртується увесь український народ. І у спільному пориві допомагають хто чим може: грошима, продуктами, ремонтом техніки, виготовленням необхідних для воїнів речей. Мета усіх зусиль і дій єдина: мир на рідній землі.

Коли прийшла в наш дім ця страшна біда, ім’я якій війна,  тільки тоді ми по-справжньому зрозуміли важливість, цінність і, на жаль, крихкість поняття мир. Немає миру в країні – немає майбутнього, немає повноцінного життя.

Війна – це не тільки бої на фронті, це ще й боротьба в  душах людей та їхніх серцях. За ці два з половиною роки війни мені також довелося пройти чимало випробувань. Коли почалася війна, я була школяркою, дев’ятикласницею. Ранок 24 лютого 2022року розпочався для мене не звичним звуком будильника, а звуками вибухів, які лунали у нас в Борисполі. Було дуже гучно і дуже страшно… У квартирі тремтіли вікна, а вулицею ішов суцільний потік автомобілів: люди виїздили з Києва, з Борисполя, щоб знайти для своїх сімей більш безпечні місця для проживання, по-суті, втікали від війни…

З новин почули шокуючу інформацію: розпочалася війна!.. Були незрозумілі емоції: несприйняття страшної новини, усвідомлення, що кожен день  може бути останнім.

Ми з мамою не знали, що робити, втікати, власне, нам і не було куди, тому прийняли рішення залишатися вдома, продовжувати працювати та по можливості допомагати нашим захисникам. Мені довелося пережити особисте випробування, яке наче і не стосується війни, але причиною якого стала саме війна. Так сталося, що через кілька місяців після початку війни мама втратила роботу і змушена була поїхати на тривалий час за кордон, щоб заробити кошти на проживання.

Для мене це був період особистих переживань та випробувань, бо довелося жити в далеких родичів і не мати маминої підтримки.

На щастя, той час минув, мама вже вдома і ми разом. Так спокійніше і надійніше, коли в складні часи рідні люди поруч. Це дуже важливо. Розлука з мамою дала мені можливість  зрозуміти і усвідомити цінність родинних стосунків.

У моїй сім’ї воїнів немає, але є близькі знайомі, які в перші ж дні війни стали на захист України. Усі вони, на щастя, живі, але є поранені, скалічені, ї дехто вже не зможе жити, як раніше.

За 1000 днів війни відбулося в житті багато подій, як хороших, так і поганих, були злети і падіння, здобутки і втрати, бо життя не стоїть на місці. Болить кожен прожитий день і кожна прожита мить із цих 1000 днів війни. Болить сльозами матерів, які втратили своїх синів на полі бою, болить сумними оченятами діток, які залишилися сиротами, болить смертями безневинних дітей, які загинули від ударів ворожих бомб, болить голодними очима немічних старих, які в свої поважні роки залишилися без житла і найнеобхідніших засобів існування, болить понівеченими життями біженців, які покинули домівки, рятуючи свої життя та життя своїх дітей, і тепер розпорошені по всьому світу, болить ранами і скаліченими долями воїнів і цивільних, які потрапили у російський полон… Чи усі вони повернуться додому?..

Болить!.. За кожним болем – не сухі цифри і статистика, а чиєсь життя: понівечене, знищене, спалене, потоптане ворожим чоботом, згвалтоване і зруйноване наше життя…

Мабуть, кожен ставив перед собою запитання: чого вони хочуть? Що їм потрібно? Наших життів, нашої крові, знищення нас як народу?..  Але цього вони не досягнуть ніколи! І той біль, якого завдала нам та «недодержава» ми ніколи не забудемо і не пробачимо, він житиме і в наших дітях, і в наступних поколіннях.

Той біль продовжує рухати нашими зусиллями, які спрямовані на досягнення перемоги і стійкого миру в Україні. І я свято вірю, що мир ми відвоюємо!

Так хочеться проснутись без війни,

Під мирним небом і сліпучим сонцем,

Пробігтись вранці по м’якій траві,

Побавитись із вітром на осонні…

Так хочеться, щоб мир!, щоб всі живі!

Щоб знову мріяти й майбутнє зустрічати.

Так хочеться, щоб діти на землі

Не вміли слово «зло» й «війна» писати.

Так хочеться!..

Я знаю: мир настане, щасливі ранки й тихі вечори,

Різдво веселе, різні забаганки –

Ми будемо радіти, як малі.

І кожен день ми будем цінувати,

Радіти звершенням великим і малим.

І завжди-завжди будем пам’ятати,

Що мир – то найдорожче на землі!