Валієва Єлизавета, 9 клас, Куп'янський ліцей № 9 Куп'янської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клінгер Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року назавжди змінив життя багатьох людей, зокрема й моє. Від звуку сирен і вибухів прокинулося і наше маленьке містечко Куп'янськ на Харківщині, яке завжди було для мене рідним домом. Того дня  я відчула, як страх і тривога заполонили моє серце, адже вже знала, що в нашій країні почалася війна. Куп'янськ завжди був спокійним містом, де я ходила до школи, зустрічалася з друзями, проводила час на вулицях, де сміх і радість панували кожен день. Але раптом усе це зникло. Коли вибухи стали частиною нашого життя, ми з родиною почали ховатися в підвали, сподіваючись, що все швидко закінчиться.

Я пам'ятаю, як разом із родиною молилися за мир, за те, щоб усі були в безпеці.

Зрештою ми були змушені залишити Куп'янськ і виїхати до Латвії. Мені було дуже важко. Я відчувала, ніби залишаю частину себе вдома. Тут, у чужій країні, я намагалася адаптуватися, але думки про рідних і про Україну мене не залишали. Я пам'ятала про зелені парки, де ми грали, і про дружні зустрічі, які тепер здавались такими далекими. У Латвії я зустріла нових друзів, які нас підтримували, але в серці завжди залишалася дівчинкою з Куп'янська. Я розповідала їм про нашу культуру, традиції, про героїзм українських військових. Це допомагало мені зберегти пам'ять про рідний край, про те, що я люблю.

Я усвідомлюю, що моя роль зараз — це не тільки мріяти про повернення, а й робити все можливо, щоб підтримувати нашу країну.

Попри всі труднощі, у моєму серці не згасла віра в Україну. Я вірю в те, що наш народ сильний, і що ми неодмінно переможемо. Кожного дня, коли я прокидаюся, я мрію про те, як повертаюся додому, про те, як знову зустрінуся зі своїми друзями, про теплі обійми та щасливі миті на рідних вулицях нескореного Куп'янська. Я мрію про мирне небо над нашою втомленою землею, про те, щоб побачити, як знову розпускаються троянди у скверах міста, як діти грають на вулицях, а сміх і радощі повертаються в наше життя.

Мої думки завжди з Україною, я вірю, що скоро настане той день, коли ми зможемо повернутися додому. Я впевнена, що цей день обов'язково настане, бо ми, українці, сильні, незламні і завжди будемо боротися за свою свободу і незалежність.

Ця війна навчила мене цінувати те, що раніше здавалося звичайним. Я вчуся бути вдячною за прості речі: за те, що моя родина поруч, за можливість спілкуватися з друзями, за те, що ми можемо навчатися в українській рідній школі. Кожен день я намагаюся зробити щось корисне: допомогти, підтримати, підбадьорити. І хоча я не можу зробити багато, я знаю, що навіть маленькі дії можуть мати велике значення. Зараз, у часи випробувань, я вчуся бути сильною не тільки для себе, а й для тих, хто поряд зі мною. Я намагаюся не піддаватися паніці, не втрачати надію, навіть коли довкола все настільки хаотично. Я вірю, що ми зможемо подолати цю бурю, відбудувати країну і наше життя.

Лише зараз, під час війни,  я зрозуміла, що справжня сила не тільки в зброї, а й у нашій єдності, у непереможній волі до життя, у здатності підтримувати один одного.

Я мрію про день, коли ми зможемо повернутися до мирного життя, коли звуки сирен замінить дитячий сміх, а обстріли – святкові вогні. Я вірю, що ми відбудуємо нашу Україну, і ця війна лише зміцнить наш дух і нашу єдність. Моя надія – це мій щит, моя віра – це моя зброя. Я впевнена, що разом ми зможемо подолати будь-які перешкоди. Я пишаюсь, що я – частина великої нескореної нації.