Війна змусила нашу родину залишити рідний дім і близьких людей. Вона навчила нас по-іншому дивитися на життя, виживати в надзвичайно складних обставинах і розраховувати насамперед на власні сили. Ми втратили звичне життя, але не втратили бажання жити й берегти свою родину.

24 лютого я прокинулася незвично рано. Перше, що зробила, - взяла до рук телефон і відкрила новини. Побачене здавалося нереальним. Розум відмовлявся вірити, що почалася війна. Донечка та племінниця, яка гостювала у нас, ще мирно спали. Я мала розбудити їх до школи, але замість цього сказала зовсім інші слова - що почалася війна. Вони сонно дивилися на мене і не могли зрозуміти, що відбувається. Згодом зателефонувала невістка і попросила терміново привезти племінницю. А я востаннє побігла на роботу, щоб забрати свої особисті речі.

Кожен день в окупації був наповнений страхом. Я пам'ятаю моторошну тишу перед тим, як місто опинилося під окупацією, ніби все завмерло в очікуванні біди. Пам'ятаю, як серед ночі ми бігли під свист куль до маленького дачного погреба, а над головою від вибухів підстрибували металеві двері. Пам'ятаю свій жах, коли вперше побачила машину з білою літерою «Z», і той момент, коли дізналася, що в багатоповерхівку, де жили мої батьки, влучив снаряд. На щастя, вони не постраждали. Але найстрашнішим для мене став день виїзду з окупації і перший ворожий блокпост. Такого паралізуючого страху я не відчувала ніколи в житті.

Пережите не минуло безслідно. Мені важко оцінити, наскільки глибокими є наші психологічні травми, але я бачу, що донька змінилася. Вона навчається дистанційно, майже не прагне спілкуватися з однолітками, і її стан дуже мене хвилює.

Під час окупації ми майже місяць виживали лише завдяки запасам продуктів, які залишилися вдома ще до війни. Ми економили кожен шматок їжі, щоб вистачило довше. Після виїзду на підконтрольну Україні територію стало трохи легше. Тепер ми садимо город у селі, вирощуємо власні овочі та фрукти і поступово будуємо нове життя.