Дух Евеліна  Володимирівна, 16 років, Гірницький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №17, м. Гірник

Зима для мене завжди була найулюбленішою порою року. Сніжно-біла казка зачаровувала й переносила в країну мрій. А зимові свята сповнювали радістю, безтурботністю і позитивним настроєм. Так було й того дня, 13 лютого 2015 року…

Ніколи не забуду цей день… Погода була казкова: легкий морозець пощипував щічки, під ногами поскрипував білий сніжок, а з неба посміхалось не по-зимовому ласкаве яскраве сонечко. Це була п’ятниця, кінець навчального тижня. У нашого класу було шість уроків, але ми затримались у школі на святковому заході з нагоди найулюбленішого свята молоді, дня Святого Валентина.

На диво, зранку в нашому містечку було досить тихо: не чулось далеких залпів і вистрілів зброї. Це дало змогу на декілька годин забути про те, що, як говорили дорослі, іде війна. Але, коли ми веселою ватагою вибігли зі школи, розпочалось справжнє жахіття!

Спочатку почувся далекий залізний брязкіт, а через декілька секунд – розрив снарядів. Земля здригалася під ногами, від звуків вибухів закладало вуха. Ми з однокласникам впали на землю… Здавалося, що все це тривало декілька годин поспіль. Жодного разу за своє життя я не відчувала такого жаху. Страх ніби паралізовував, не давав рухатись і навіть кричати… Хотілося втиснутись у саму землю, аби захиститись від снарядів!  Вибухів було близько десяти.

Ми залишились неушкодженими. Нам пощастило, що і школа, і будинок знаходяться у дальньому кінці міста, на виїзді. Але, на жаль, були жертви: молода жінка, яка бігла у дитячий садок за сином, була смертельно поранена; чоловік, який ішов у своїх справах і загинув на місці від уламків снарядів. Поранень зазнали також декілька перехожих.

Уперше за рік військових дій бомбардували САМЕ наше місто… САМЕ  в цей страшний момент я зрозуміла, що в нашій країні справді йде війна.  І не де-небудь, а саме в моєму рідному місті, на моїй вулиці, у моєму будинку…

Здається, скільки б років не минуло, ніколи не забуду той жахливий, страшний день, коли  війна поселилась у моєму мисленні, у моїх думках. Саме відтоді я, ще маленька дівчинка, почала не тільки розуміти, а цінувати слово «мир»: той казковий зимовий день, з ласкавим сонечком; безтурботну дітвору, яка галасливо мчить зі школи додому; дорослих, які не поспішаючи повертаються  після трудового дня і серце, сповнене спокою та легкості,  а не страху, болю й жалю.

Цінуйте мир! Цінуйте життя! Цінуйте спокій  і безтурботність!