Делікатний Олександр, 11 клас, Теплицький професійний аграрний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тигипко Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дивлячись на 1000-денну війну в Україні, її можна побачити як великий, бурхливий наслідок на полотні. Історія 1000-денної війни — це не просто історія зброї та битв, а історія людської стійкості, надії та тривоги, яка обертається навколо жахів конфлікту.

Пам’ятаю перший день війни, коли ми прокинулися дуже рано, а на вулиці було чути вибухи. Я, мама і брат були шоковані тим, що відбувалося. У всіх була паніка. Ввімкнувши телевізор почули слово «війна»…

Я навіть не знаю, що тоді керувало мною, але чомусь мені просто хотілося сидіти в кутку за  дверима, трусилися руки і ноги, боявся, щоб ніщо не прилетіло в наш будинок і не зруйнувало його. Мама була налякана не менше ніж ми, але намагалася якось нас заспокоїти. В сльозах телефонувала батькові, який був на нічній зміні.

Я навіть не знаю, якими словами  передати цю розмову батьків, мій мозок був у якійсь прострації: ні про що не думалося, страх сковував і думки, і рухи.

Всі налякані та розгублені. Перші хвилини ми навіть не розуміли, що треба робити, тому що кожен з нас був на емоціях.

Знаєте, це той день, коли я не розумів сенсу існування,бо мене просто переслідувала думка, що ми опинимося в центрі цієї стрілянини.

Цей день закарбувався в пам’яті тому, що ніби всі люди стали для мене рідними, тому,  що я просто переживав за кожного українця, який потрапив в доволі складне становище.

Пам’ятаю, як планував піти в наш ліцей наступного дня, коли ввечері виконував домашню роботу, яку мав здати, і розмову з учителькою, яка сказала мені дописати пропущену тему.

Той день  мав бути такий, як і всі попередні: щасливий, безтурботний. Та навчання в той день не було, ми перейшли на дистанційне навчання, яке тривало досить таки довго, бо в нашому закладі розташувалися військові.

Я ніколи не думав, що під час цього дистанційного навчання буде так самотньо. З часом все вляглося.

Ми допомагали нашим викладачам плести сітки, наводити лад на території навчального закладу, виготовляли окопні свічки.  Кожна корисна справа, яку ми виконували – допомога нашим захисникам.

Закарбувався в пам’яті той день, коли батько приїхав додому і сказав, що нам треба їхати за кордон. В той момент я навіть не мав такої думки, тому що не хотілося покидати рідний дім, в якому я виріс та проживаю, в якому пройшло моє дитинство, тут мої друзі, бабуся й дідусь.

Наше містечко невеличке, але, коли заходиш у навчальний корпус ліцею, то Алея пам’яті відгукується болем у серці, щоразу вона стає більшою, бо туди додається нове фото загиблого воїна-захисника, колишнього учня ліцею.

Життя за 1000 днів війни перетворилося на серію подій, які накопичувалися, виснажуючи розум і ускладнюючи життя в сьогоденні.

Іноді здавалося, що все минуле життя зникло, а в найдальших закутках юнацької пам’яті залишилися лише туманні спогади про щасливі роки дитинства.

Ця жахлива війна – це катастрофа, яка призвела до руйнувань міст і сіл, яка відібрала життя у мільйонів українців. І хоча сьогодні ще ці жахіття не закінчилися, я вірю, надіюсь на те, що перемога нашого народу, нашої держави у цій смертоносній та кровопролитній війні не за горами.

Я вважаю, що такий миролюбний та працелюбний народ, як наш, ніколи не буде стояти на колінах перед загарбниками, ніколи не схилить перед ними своєї голови, бо ми – українці, ми – нездоланні, ми – непереможні.

Саме нам, молодому поколінню, після перемоги відбудовувати зруйновані міста та села, розміновувати родючі землі та засівати їх пшеницею та житом на радість, щастя та добробут нашої держави.