Новосвєт Маргарита, 11 клас, Красилівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Зубчук Марина Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пам'ятаю перший день війни: п'ята ранку, мамині крики з коридору.

Спросоння я вирішила, що "Ріта, збирайся - війна почалася" — це якийсь оригінальний спосіб розбудити підлітка до школи.

Як же сильно я помилилася... Після усвідомлення всього, перше, що спало на думку: куди ми поїдемо? Що потрібно взяти з собою? (Варто зазначити, що я з Житомира, тому найбільшою небезпекою був близький кордон з Білоруссю). Через декілька хвилин наших з сестрою зборів, зателефонував тато:"Я скоро буду. Поїдемо в Красилів",  — сказав чітко, що означало одне — ми вирушаємо на його батьківщину — маленьке містечко в Хмельницькій області. Ці два тижні, коли люди масово скупляли бензин, стояли в чергах аби зняти кошти, коли школи оголосили про незаплановані канікули, для мене пройшли як у тумані. 

Єдине, що залишилося зі спогадів про той проміжок часу — облаштований підвал та історія Ютуба, яка повністю була забита переглядом відео про війну.

Після появи певної стабільності в Житомирі, мій заклад освіти відновив роботу, але дистанційно, тому я й закінчила восьмий та дев'ятий клас, перебуваючи в Красилові. У десятий клас я пішла вже до місцевого ліцею і мушу визнати, що це рішення змінило мене повністю. Хто знає, чи було б мені про що писати на цю тему, якби я повернулася в своє місто?

На мене вперше звернули увагу вчителі, а особливий вплив мала моя вчителька української мови та літератури, адже саме завдяки їй я пишу це есе та маю багато інших наукових та творчих робіт, які навіть не пов'язані з її предметами.

Комфортна навчальна атмосфера, партнерські відносини з вчителями і, звичайно, складна ситуація в країні сприяли тому, що я наважилася стати юним науковцем, оратором, хоча жахалася усього цього раніше з різних причин: страх сцени, невпевненість в собі, відсутність педагога, який міг би підказати щось або залучити до цікавої роботи. Десятий клас для мене став інтелектуальним проривом: різні наукові заходи, проєкти, конкурси.

Війна стала темою моєї роботи МАН вже вдруге. Можливо, якби не вторгнення, то я досі не знала, що мені до душі журналістська діяльність...

І це все всупереч тому, що вимикали світло. Більше того, цей період став по-своєму особливим, адже саме через вимкнення електроенергії я з сім'єю почала проводити більше часу на кухні, де дядько встановив невеликий акумулятор. Ми подовгу пили чай, говорили про все на світі, грали в настільні ігри, виготовляли свічки, тут же я працювала над виконанням домашнього завдання.

Також однією з позитивних змін при переїзді стала моя закоханість. У стінах цього ліцею, я познайомилася з людиною, яка стала підтримкою в чужому місті.

Звичайно, що великі втрати нашого народу ніяк не можна порівняти з деякими позитивними змінами в моєму житті. І я говорю не про лише військові втрати, а й про освітні. Мир — невід'ємна складова для розвитку будь-якого суспільства, і в мене було достатньо часу, аби переконатися в цьому: сидячи в укритті під час уроків. Безумовно, насамперед війна несе лише негативні наслідки, але, особисто для мене, всі ці події стали стимулом для розвитку, сприйняття себе як особистості, зміцнення родинних зв'язків, використання кожної миті як можливості для досягнення цілей. Здебільшого страх за майбутнє і є рушійною силою прогресу. Ми відкидаємо думки про те "що про мене подумає друг чи однокласники", а просто робимо, бо боїмося, що ніколи вже цього зробити не зможемо.

Отож, війна — це дуже страшно, але це не привід відкладати своє життя, сидіти в кутку, очікуючи кінця, а навпаки, момент, коли в кожної людині має спалахнути та іскра, що допоможе знайти позитив там, де його здавалося немає, оскільки саме за нашу можливість навчатися, працювати, самореалізовуватися і воюють наші захисники. Слава Україні!