Пригара Кіра, учениця 11 класу Ірпінського академічного ліцею НУБіП України
Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук’янченко Лариса Володимирівна
Війна. Моя історія
24 лютого. Ранок. Хмарно. Я прокинулась о 6 годині і відчула, що мені холодно. Тиша. Беру телефон і бачу повідомлення від подруги: «Війна почалась!» Я не повірила, мені здалося, що це жарт. Проте згодом я почула вибух. Усюди писали, говорили і викладали новини про початок повномасштабного вторгнення в Україну. І я знову почула вибух.
Коли я побачила батьків, вони напружено переглядали новини. В очах я помітила страх і розчарування. Десь далеко я знову чую вибух...
Але навіть ще тоді я не надала цьому особливого значення. Одна хвилина – і ми біжимо в укриття. Люди панікують, діти плачуть. Однак мені байдуже. Я не відчувала нічого. Вибухи були все ближче і ближче до мого будинку. Тільки коли я побачила військовий літак у небі, що руйнував, лякав і вбивав, я зрозуміла – почалась війна...
Я почувала себе трохи налякано і невпевнено, але апатія так і не полишала моє тіло.
Моя мама була налякана більше за всіх, а тато не їв нічого цілий день. Мені було шкода молодшого брата, який застав і побачив війну. Для мене і моєї сім'ї цей день став найстрашнішим зі всіх. Ніхто навіть і не міг уявити, що це може статися з нами.
Цілих два тижні ми сиділи в окупованому місті і бачили жахи своїми очима. Вже не було нічого: ні світла, ні води, ні зв'язку. Виїхати було вкрай важко. Початок весни. Холодно. Я все ще нічого не відчуваю. На щастя, незабаром нам все ж таки вдалося.
Коли я виїхала в інше місце, я неначе видихнула, на душі стало трохи легше, але я вже була не тією, ким була до 24 лютого. Весь час я думала про своїх друзів. Де ж вони? Чи все з ними добре? Коли я змогла зв'язатися з ними, я переконалася, що вони в безпеці .
Два місяці пройшло, як ми покинули рідне місто. Мені так хотілося додому, попри все... Мама з татом постійно казали: «Скоро, скоро додому!» На той час це була моя найбільша мрія.
І пізніше вона здійснилась – ми повернулись. Я була на сьомому небі від щастя. Звичайно, моє місто було вже не таким свіжим і гарним, а мій будинок був пошкодженим, однак я вдячна батькам і найголовніше – нашим військовим, що я вдома.
