Ширіна Софія, учениця 9 класу Люботинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3 Люботинської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Луньова Ірина Євгенівна

Війна. Моя історія

Війна застала мою родину зовсім не підготовлену до цього. Згадую, що деякі мої однокласники переписувались та говорили, що війна буде, але тоді я це навіть не усвідомлювала. В моїй родині мала статися гарна подія, народитися племінниця. І це сталося вночі з 23 на 24 лютого 2022 року. Народилася Валерія.

Рано вранці близько шостої години, ми з мамою зібралися їхати до Харкова у пологовий будинок, навідати мою сестру з племінницею. Але з’ясувалося, що в моїй країні сталося лихо, війна увірвалася і в мій дім.

Коли я аналізувала свої відчуття на початку війни, я зрозуміла, що зовсім не розуміла, що це. В моїй уяві я представляла, що все буде, як у фільмах про Другу світову війну. І від цього було дуже моторошно. Я не показувала свого страху перед мамою і татом. Намагалася підбадьорювати їх. Але ті страшні вибухи, які доносилися в моє невелике містечко Люботин, яке знаходиться в двадцяти кілометрах від Харкова, викликало в мені жах.

Ще більше хвилювання додавало усвідомлення того, що мій тато зараз в центрі бойових дій,  бо з ночі був на роботі в місті Харків. А ми з мамою поїхали таки до сестри.

Шлях до Харкова був незвичайним, зовсім не було машин до міста. Всі їхали з нього. Автівок було так багато, що здавалось вони не рухаються. Люди тікали з міста… Вулиці були майже безлюдні. З околиць доносились вибухи. Було страшно, бо ніхто нічого не розумів. На вулиці ми побачили поліцейських, в яких запитали: «Що відбувається ?», вони тільки знизали плечима.

Так, ми забрали мою сестру з племінницею із пологового будинку через десять годин після народження немовляти, 24 лютого. Цей день мав бути святом для моєї родини, але став страшним горем.

Починаючи з першого класу, я захоплювалася бальними танцями. Це було моє хобі, це було невід’ємною частиною мого життя. Я з великим задоволенням приходила на тренування, їздила на змагання в інші міста, мені подобалося виборювати серед учасників змагань призові місця. Танцювальна атмосфера заворожувала мене. Гарні, вишукані, яскраві сукні, модні підбори, красиві зачіски та макіяж – це все про бальну спільноту.

Я розуміла, що хочу присвятити своє життя цьому. Я мріяла, що буду брати участь у відомих світових змаганнях, таких як в Блекпулі, стану тренеркою власного клубу бально-спортивних танців. Всі  мрії в одну мить зруйнувалися. Бомбардували Харків, бомбардували мою школу танцю…. Знищували мою мрію на очах.

Думки були тільки про одне – вижити. Нескінченні бомбардування приводили в смуток, розпач, я відчувала сильний душевний біль, який складно було опанувати. Але розуміння того, що треба продовжувати жити, надихало мене тренуватися вдома. Було відчуття того, що я все одно повернусь до своєї улюбленої справи.

Разом з тим, я розуміла, що вже нічого не буде як раніше, що разом з війною завершилося моє щасливе дитинство. Почалося більш свідоме, відповідальне, доросле життя.

Минуло більше року від початку повномасштабної війни в Україні. Моя країна проживає важкі часи. І я це проживаю разом з нею. Невимовний біль охоплює моє серце, коли бачу мій зруйнований Харків. Але вірю, що настане перемога і ми все відбудуємо. І всі діти знову будуть займатися своїми улюбленими справами, ходити до школи, подорожувати, мріяти, просто бути щасливими. І загояться всі наші рани. Повернуться наші захисники додому. В моїй країні настане мир…. щасливе дитинство… Слава Україні!