Доценко Ксенія, 11 клас
Ірпінський ліцей №1 Бучанського району Київської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Безбородько Лариса Петрівна
Війна. Моя історія
Війна-це страшне слово ,яке назавжди залишить слід у серцях і памʼяті людей.На превеликий жаль,я стала свідком війни на моїй Батьківщині.Ця боротьба за незалежність змінила моє життя назавжди і залишила глибокий відбиток у моїй душі.
Народилась я у маленькому містечку Херсонської області,у місті, яке відоме Таврійськими іграми. До початку повномасштабної війні це була затишна,степова місцевість, де кожен знав один одного та всі жили наче одна велика родина. Ще двадцять третього лютого я прогулювались зі своєю подругою нашою мальовничою набережною з найкращими заходами сонця.Того дня ніщо не передбачало лиха.
Мені було 14 років ,коли спокійне життя українців закінчилось.Моє маленьке місто, в якому завжди панував спокій й тиша,перетворилося на поле бою. Звуки вибухів і пострілів стали частиною нашого повсякденного життя. Будинки,в яких мирне населення створювало свій власний затишок,перетворилось на руїни.
Усе почалося з того,що двадцять четвертого лютого я прокинулася від гучних вибухів за декілька кілометрів від мого будинку. На годиннику було близько четвертої години ранку. Ми з мамою не могли зрозуміти,що відбувається, але після того,як подивились новини в інтернеті ,то все зрозуміли- почалась повномасштабна війна на території України.
Звичайно, спочатку я сподівалась,що це незабаром закінчиться,відчула страх за свого тата, тому що на той час він знаходився біля незламного Антонівського моста,за який почався перший бій на Херсонщині, страх за всіх близьких та рідних,за бабусю,яка жила в небезпечному районі нашого міста. Лякалася,коли лунала тривога.
Почувши слова від друга нашої родини: «Збирайте тривожну валізу.»-мама почала панікувати,дзвонити тату,але, як і більшість,ми повірили словам влади та вирішили лишатися вдома. Мали думку,що це не затримається більше, ніж на три тижні.
У моє місто ввірвалися нелюди,з першого тижня ми були в окупації,і до сьогодні маємо ту саму ситуацію. Протягом тривалого часу ми жили у страху і невизначеності. Кожен день був наповнений тривогою і переживанням. З мого міста почали пропадати наші співгромадяни ,ми жили у повній незрозумілості ,чого чекати далі. Дні йшли, з кожним днем ситуації у місті ставала все гіршою.
Відключення світла та української мережі,приховування того,що відбувається за межами міста. На той час я навчалась у девʼятому класі,який я так і не змогла закінчити. Всі освітні заклади було зачинено в кінці березня. Дистанційного навчання не було,бо ми не мали звʼязку та інтернету для того,щоб продовжити освітній процес.
З перших днів вторгнення люди почали бігати та скуповувати всі можливі продукти,але ціни на них були неймовірно високі. Дякуючи родючим землям Херсонщини ,велика кількість людей мала власні городи,тому все ж таки була їжа.
Навесні, а саме всередині квітня,мої батьки вирішили покидати дім.На жаль,ми не мали зелених коридорів,тому виїжджати мали змогу тільки своїми силами.Тато приймає рішення їхати через Крим та росію ,бо їхати східною та південною територією України було дуже небезпечно.В останній день перед поїздкою я мала змішане відчуття,багато сумувала,бо прощалася з близькими мені людьми,але і раділа ,що маю змогу не бачити цей жах.
Ми їхали десь 5 днів та зупинились у Франції,але пробули там недовго,бо люди, які прийняли нас,з кожним днем ставились до нас все гірше і гірше.Влітку ми прийняли рішення повернутись до України,а саме у Київську область, місто-герой Ірпінь. На початку серпня ми переїхали,я була вражена історією цього міста,нашими незламними українцями,які вибиралися з- під завалів, аби врятувати своє життя.
У листопаді ми почули новину про звільнення Херсона,всі дуже раділи,я мала надію,що скоро це торкнеться і Каховки.На жаль,такої новини досі не було та й Херсон знаходиться під постійними обстрілами.
На свій день народження ,який був шостого червня,я почула новину,що моє місто почало затоплювати,свято було зіпсоване.Ми за батьками дуже переймалися, чи все добре з нашими близькими,чи живі вони.На нашу радість,все більш-менш обійшлось.
Однак, навіть серед цієї жорстокості я бачила силу людського духу. Багато людей об'єдналися, щоб допомогти тим, хто постраждав від війни. Волонтери з усієї країни приходили на передову, щоб допомогти пораненим і незахищеним. Ця солідарність і мужність вразили мене і показали, що навіть у найдужчих моментах є надія.
Я досі переймаюся за своїх близьких ,але дякуючи моєму новому оточенню,кожен день я маю гарний настрій та вірю у перемогу. Війна в Україні - це страшна історія, яка змінила життя багатьох людей, включаючи мене. Ця війна нагадує нам про важливість миру і розуміння між народами.Нехай наша країна буде зміцнюватися на шляху до миру та процвітання. Вірю у наші Збройні Сили та розпад Російської Імперії.