Миколайчук Оксана, вчитель, Заклад загальної середньої освіти «Копитівський ліцей» Корецької міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже 1000 днів наша країна переживає найважчі часи. Це не просто кількість днів; це ціла епоха, наповнена болем, втратами, але й незламною вірою в перемогу. Я живу в Рівненській області, і, хоча у нас не було бойових дій, війна все ж торкнулася кожного з нас. Вона проникла в наше повсякденне життя, змінила наші пріоритети та навчила нас цінувати те, що раніше здавалося звичним.

Війна, що триває вже понад тисячу днів, стала частиною нашого життя, навіть якщо не завжди відчувається в кожному місці.

У Рівному, як і в багатьох інших містах України, ми відчуваємо відлуння цих страшних подій у повсюдності. Кожен ранок, коли я прокидаюся, я нагадую собі, що ми живемо в умовах війни, і це змушує мене по-іншому дивитися на навколишній світ. Ця ситуація об'єднала нас, людей різного віку та професій, навколо спільної мети — підтримати наших захисників. Я активно долучалася до волонтерської діяльності, яка стала невід'ємною частиною мого життя. Разом з колегами та небайдужими людьми ми організовували допомогу для військових.

Готуючи їх та пакуючи завантаження для відправки на передову, я відчула, що кожен наш вклад, хоч і маленький, має значення.

Ми плели сіточки для маскування, заливали окопні свічки, адже знали, як важливо забезпечити наших захисників усім необхідним. Це заняття об'єднувало нас, створювало почуття спільності в цій боротьбі. Я також допомагала біженцям, які прибували до нас у пошуках безпеки. Це був наша моральний обов'язок — дати їм тепло і затишок, який вони так потребували. Крім того, ми проводили ярмарки для збору коштів на підтримку Збройних Сил України.

Кожна копійка, зібрана на таких заходах, була інвестицією в нашу спільну перемогу. Ми знали, що наші зусилля не марні, адже на коні стоїть наша свобода і незалежність.

Ці 1000 днів стали важким, але повчальним досвідом. Я зрозуміла, що навіть у найскладніші часи ми здатні об'єднуватися, допомогти одному і вірити в краще. Я вірю, що наша країна відновиться, що ми подолаємо всі труднощі, і знову будемо жити в мирі. Кожен з нас, навіть у віддалених куточках України, робить свій внесок у цю боротьбу, і я пишаюся, що можу бути частиною цього великого руху.

Вірю в те, що наші зусилля, любов до рідної землі і бажання захистити її стануть запорукою нашої перемоги. Наша сила в єдності, а наша надія — у вірі в краще майбутнє.

Я також глибоко турбуюся про своїх учнів, які переживають цей складний час. Багато з них, як і я, відчувають тривогу і страх за своїх рідних, які воюють на фронті, або за близьких, які залишилися в зонах бойових дій. Важливо, щоб вони знали: у нас є спільна мета — вижити, встояти та допомогти одному. У класі я намагаюся створити атмосферу підтримки і розуміння. Ми разом обговорюємо їх переживання, страхи та мрії. Під час уроків займаємося не тільки навчанням, але й вихованням стійкості, віри в краще.

Я хочу, щоб мої учні відчували, що їх почуття мають значення, і що в ці складні часи ми можемо спиратися один на одного.

Мене вражає відвага і самовідданість наших військових, які борються на передовій. Це надихає нас, волонтерів, працювати ще більше, адже ми знаємо, що робимо це не лише для тих, хто на фронті, але й для майбутнього наших дітей. Ми всі сподіваємося на мир, на те, що наші зусилля погіршать мирне життя в нашій країні.

Я вірю в перемогу України і в тому, що спільними зусиллями ми подолаємо всі труднощі.

Ми повинні продовжувати працювати, підтримувати один одного та вірити у світле майбутнє. І я впевнена, що наші учні, виховані в любові та єдності, стануть тими, хто відбудує нашу країну після перемоги.