Качинська Яна Володимирівна, вчитель, Скобелківська гімназія Горохівської міської ради Луцького району Волинської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року... Ми з чоловіком прокинулися зранку, збиралися на роботу, як зазвичай, а потім дзвінок від рідних: «Діти, почалася війна!» Ми відразу стали моніторити всі новини — по телевізору, по телефону — і в одну мить прийшло розуміння: все, життя змінилося на «до» та «після». Близько десятої ранку мого чоловіка вже викликали до військкомату, а я поїхала до своїх батьків.

Було дуже важко прийняти таку реальність, важко відпускати рідну людину в «невідомість». Постійно тримаючи зв’язок по телефону, ми з чоловіком заспокоювали й підтримували одне одного.

У перший тиждень повномасштабного вторгнення я взагалі не усвідомлювала своїх дій. Я не могла спати, не могла їсти, постійно слідкувала за новинами й молилася за чоловіка. Кожного дня я питала сама себе: «За що це нам? Невже це найгірше, що могло статися з нами?» Тоді я ще не могла уявити, які страшні випробування на мене чекають. Через 11 місяців війни мій чоловік приїхав у відпустку, і ми хоч на мить забули про слово «війна». Ці дні пролетіли дуже швидко — і знову розлука, відстань, страх. Було важко знаходитись у цьому стані, тому я вирішила допомагати волонтерам. Я настільки поринула в цю справу, що зрештою усвідомила свою роль у війні.

Для себе я зрозуміла одну річ: якщо я допоможу тут, у тилу, то там, на фронті, хтось допоможе моєму чоловікові. З цією думкою жити стало трохи легше.

Якщо лютий 2022 року розділив моє життя на «до» та «після», то серпень 2023 року зламав мене зовсім... Момент, про який я боялася навіть думати, наздогнав мене неочікувано. Мій чоловік, військовий із 2017 року, зник безвісти під час виконання бойового завдання. Я досі пам’ятаю той дзвінок: кожне слово луною звучало у вухах. Я не сприйняла й досі не можу прийняти цю жахливу звістку. Важко згадувати перші дні після цього повідомлення. Якщо бути чесною, я взагалі їх не пам'ятаю.

Через декілька днів я почала шукати побратимів чоловіка, щоб дізнатися, що сталося того дня. Проаналізувавши їхні розповіді, я зрозуміла: статус «безвісти зниклий» — це надія для мене.

Тоді я зібрала всі свої сили й можливості та розпочала пошуки чоловіка. Було важко знаходити якісь зачіпки та спілкуватися з людьми, адже не всі мене розуміли. Кожен ранок я прокидалася з думкою: «Що мені ще потрібно зробити? До кого звернутися? Чи не пропустила я щось?» Ці думки постійно виснажували мене. На фоні цього стресу та переживань у мене почалися проблеми зі здоров’ям.

Тоді вперше за весь час війни мені стало страшно за себе. Я зрозуміла: якщо я здамся, то у мене не буде шансів знайти чоловіка. Пройшовши курс лікування, я продовжила пошуки.

Цілий рік я їздила на зустрічі, писала листи до різних організацій, шукала волонтерів, моніторила групи в Telegram, але все було безрезультатно. Єдине, що мене порадувало, — це люди, яких я зустріла під час цих пошуків. Завдяки їм я побачила, що у світі є доброта, розуміння та, головне, підтримка.

На жаль, на цей момент мої пошуки тривають. З кожним днем вони стають дедалі складнішими, але я тримаюся надії та віри у серці.

За 1000 днів війни я зробила багато висновків, зробила чимало кроків, щоб усвідомити свою роль у цій війні. Мій шлях — це нелегка праця, це шлях дівчини, яка у свої 23 роки змушує себе долати труднощі, біди, невідомість. Вона змушує себе бути сильною заради майбутнього. І я щиро сподіваюся, що це майбутнє буде яскравим. А поки війна триває...