Непоп Михайло, 2 курс, Чернігівський базовий фаховий медичний коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онищенко Вита Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що ж, 1000 днів війни. Звучить, ніби назва для нового реаліті-шоу, де ніхто не хоче бути учасником. Але в реальному житті ніхто нас не питав, чи ми хочемо брати участь. Та й 24 лютого 2022 року мені точно було не до війни. Як медичному брату, мені треба було збиратися на практику в обласну лікарню від медичного коледжу. Я, як і будь-який нормальний студент, думав про те, як усе встигнути: щоб доїхати вчасно, щоб білі халати виглядали презентабельно.

Виявилося, це був мій останній "мирний" день таких звичайних турбот.

Того ранку замість звичних зборів я почув звуки, які зовсім не нагадували буденні чернігівські шуми. Спочатку подумав: може, сусіди знову щось ремонтують? Але за кілька хвилин стало ясно — це війна. І замість медичної практики в лікарні мене чекав новий практичний курс під назвою «Як швидко зібрати речі й сховатися в безпечне місце».

Дистанційного навчання, до речі, у нас не було. Просто все закінчилося, і на тому кінець.

Але навіть якби його запровадили, уявляю собі ці онлайн-лекції з анатомії під акомпанемент повітряних тривог. А якби викладач випадково залишив мікрофон увімкненим і ми всі почули сирену на задньому плані? Складно думати про правильний порядок дій при інфаркті, коли кожну мить може прозвучати інша, зовсім не навчальна сирена.

Згодом практика в лікарні таки відновилася. Але тепер це була зовсім інша практика. Медичні процедури перетворилися на криваві мозаїки воєнних поранень.

Підручники анатомії різко втратили актуальність, бо на практиці ніхто не пояснював, як обробляти такі травми. "А це точно насправді?" — питали себе ті, хто звик до безпечної роботи зі скальпелем і бинтом. Практика, на яку я потрапив, нагадувала, швидше, підземний шпиталь із фільмів про війну, ніж обласну лікарню мирного часу. Іронія в тому, що підручники готували нас до тихих палат і методичних обстежень, але ніхто не вчив, як заспокоювати людину, якій щойно відірвало руку. А тут це стало буденністю.

Мене кинуло прямо у вир жаху. Травматологія — тепер не про зламані руки чи вивихнуті гомілки. Вона перетворилася на місце, де вирішується питання життя і смерті.

Стрімко збільшуючись у кількості, поранені надходили безперервно, а звичні медичні інструменти почали здаватися смішними на тлі всього того, що доводилося робити. Кров, бруд і біль.

Був момент, коли під час чергування у нас на кілька хвилин вимкнули світло. Ми з колегами продовжували робити свою справу під ліхтариками на телефонах. Схоже на нічну пригоду в таборі, тільки замість історій біля багаття — звуки вибухів і стогони з операційної.

Завдяки цій практиці я нарешті зрозумів, що у війні немає героїчних моментів, як це показують у кіно.

Тут немає часу на пафос, лише робота, яка перетворюється на щось схоже на механічний процес. А ще я зрозумів, що поняття «страшно» змістилося. Страшно — це не просто звуки вибухів за вікном. Страшно — це момент, коли ти вже все зробив, а пацієнт усе одно не вижив.

Але навіть попри все це, ми продовжували. Кожен новий день означав нові виклики, нові поранення і нові спроби врятувати тих, кого ще можна врятувати.

Зрештою, ці 1000 днів навчили мене одного: мир — це не просто відсутність війни. Це можливість нормально жити, вчитися, працювати і не чекати, коли знову почуєш звук сирени. І хоча війна змінила багато чого, я знаю, що перемога буде за нами. Моя мрія стати не тільки медичним братом, а лікарем не зникла — просто тепер я хочу допомагати відбудовувати нову, мирну Україну.