Війна застала нас вдома. Спочатку росіяни обстріляли Снігурівку з літаків, ми це все бачили. Потім, як заходили, ми з підвалів практично не вилазили. Ми і зараз у підвалі. Дім побитий, вікон немає. Дах тече, грошей немає, роботи немає - ні за що поставити вікна. З нами дідусь 73 роки, дитині 17 років. Мама була хвора, на жаль, 10 днів як померла. Так і живемо. Були в окупації, і зараз тут, ніде не виїжджали.

За питною водою ми ходили на джерело. У мене був запас крупи, цукру – їли, що було. Хліб дорого було придбати, то ми коржі пекли. Ліків не було, нам нічого доставити не могли. Потім возили з Херсону, але все було дуже дорого. Ми не могли дістати медикаменти, тому маму втратили, бо вона хворіла.

Шокує все. Майбутнє пропало: дитина нікуди не поступила, рік втратила. Шокує, що до цих пір у підвалі сидимо.

Найприємнішим було звільнення Снігурівки. Звечора все гуділо, а вранці ми встали - нікого немає, і люди кажуть, що вони пішли. Потім наші проїхали по Снігурівці з прапорами, з Гімном України. До нас не заїхали, тільки на околицю.

Роботи немає. Як виживати? Дають нам гуманітарну допомогу, то дякуємо, бо немає де заробити, і не знаємо, що далі буде. Зараз дуже важко.

У голові все перекрутилося. Ми думали, що як наші нас звільнили, то скоро все закінчиться. А як буде - не знаю.