Оскеро Вероніка, 14 років, учениця 9-А класу «Наукового ліцею міжнародних відносин, ІІ - ІІІ ступенів» УМСФ, м. Дніпро, Дніпропетровська область

Викладач української мови - Подворчан Алла Зиновіївна

Конкурс есе на тему: "Війна в долі моєї родини"

Ще за декілька днів перед початком повномасштабної війни на території моєї країни я не замислювалася, що це реально можливо, і до останнього не вірила, що це правда, що в моїй країні почнуться бойові дії, бо це насправді виглядало би дуже дивно ‒ почати війну у двадцять першому столітті, коли існує безліч способів її уникнути.

Але ж це не все, справжня новина полягала в тому, що це затіяла сусідня країна, яка називала нас «братами». Як би не хотілося, але це почалося. Того жахливого ранку, який затьмариться на все життя, а саме 24 лютого 2022 року Росія проголосила так звану «спецоперацію» в Україні. О п’ятій годині ранку в мою кімнату увірвалась мама, вся в паніці, стривожена, розгублена і каже, що «почалася війна і треба терміново збиратися». Після цих слів далі я не її не слухала, бо ніби все моє тіло заклякло, я завмерла від шоку і занурилась у свої думки, і чесно кажучи, я не розуміла, що буде далі, що тепер робити і за що все це? Я відчувала себе пригніченою та безпорадною. Я насправді надовго запам’ятаю цей день, для мене це переломний момент, але ж ніяк не кінець світу.

Перший тиждень проходив дуже важко і нервово. Кожна сирена викликала паніку і ми, беручи все найнеобхідніше, бігли до укриття. Але думки покинути рідну країну в нас не виникало. Ми твердо вирішили залишитись в дома, бо вірили і віримо в наших захисників.

Є теми, про які не можна мовчати.

З початку повномасштабної війни мене до сьогодні дуже обурює звірство і жорстокість окупантів до мирного населення. Хіба школи, церкви, заводи, багатоквартирні будинки, де сплять мирні мешканці міст, ‒ це об’єкти військової інфраструктури?

Їхні дії не можуть бути виправданими, бо це підло і підступно. А чи чесно вони присвоюють наші міста? Або звинувачують нас у своїх злочинах? Не думала, що колись матиму таку ненависть, але вони заслуговують на це, навіть й на більше.

Але ж давайте не падати духом! Ми, українці, маємо власну думку, свободу слова та жагу до вільного життя. Дух нашого народу не зламати навіть під час війни. Ми створюємо пісні, які підіймають настрій та об’єднують не тільки нашу країну, але майже увесь світ. Наших захисників заряджає на перемогу не лише підтримка світу, а й жага до вільного та мирного життя. Під час війни ми всі зрозуміли, хто насправді наші брати.

Люди можуть по-різному охарактеризувати мир, але ж я вважаю, що це ‒ єдність, злагода, спокій, це бажання спілкуватися з кимось щиро, справедливо, чесно, позитивно та люб’язно. Мир поєднує в собі різні точки зору людей, але він поважає їх й існує завдяки взаємодопомозі та взаєморозумінню між країнами.

Хотіла би звернутися до усього українського народу. Ми з вами ‒ дуже сильні і обов’язково витримаємо це, війна закінчиться нашою перемогою. Ми повинні показувати всьому світові, щодня і щогодини, свою незламність, силу та єдність, бо українці ‒ це могутній, тямущий і витривалий народ, котрий не зламати. Разом ми все подолаємо та переможемо! Усе буде Україна!