Артем Чуйко, 17 років , студент гр. КІ-21-1/9 Кам’янського енергетичного фахового коледжу, м. Кам’янське, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе - Наталія Сергіївна Гусак

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Прокинувшись вранці 24-го лютого та відкривши Telegram у пошуках  ранкових новин, я отримав ті новини, які ніколи більше не забуду, я побачив,  що всі канали та чати кричать про початок повномасштабного вторгнення держави-терориста на територію України.

Я в режимі онлайн бачив вибухи та міста, які були у вогні, саме тоді я усвідомив, що почалася гаряча стадія агресії окупантів. 

Спочатку я не приділив цьому великої уваги, точніше, я просто не  усвідомив на всі 100%, що саме почалося, тому, я вкотре почав збиратися до технікуму, але повідомлення в чаті групи дали мені зрозуміти, що  їхати до начального закладу не дуже розумна ідея. Я не розумів, чому всі навкруги починали  панікувати та бігти до банкоматів, щоб зняти гроші, навіть страху майже не було, він з'явився пізніше, коли ми разом з братами зрозуміли, що почалася оборона Києва та якщо програє він -- програє і вся Україна. 

Цей день для мене та всіх чоловіків у родині дав зрозуміти, якщо орда окупантів така сильна, як про неї всі вісім років кричали, то треба робити все, що в наших силах, щоб вона якомога надовше затрималася в нашому місті, якщо вона дійде сюди.

Всі ми почали допомагати військовим на блокпостах, ті, хто міг, записалися до ТРО, старший брат одразу пішов до військкомату та записався добровольцем, всі ми майже знали, як діяти, дійшло навіть до того,  що в двох хатах гаражі та підвали були забиті чудесними напоями, під чарівною назвою "Бендера-смузі", згодом, все це добро пішло на блокпости, які були поблизу.

Моє життя, як і життя моєї родини, якщо дивитися зі сторони побуту, майже не змінилося, робота продовжується, навчання також продовжується, все йде як і завжди, окрім того, що тепер половина стипендії відправляється на потреби ЗСУ, особливо тоді, коли наближається зима, та наші захисники мають бути в теплі та бити ворога із сухими ногами. Якщо ж дивитися зі сторони життя взагалі та самопочуття, то тут змін трохи більше, починаючи з постійного очікування повідомлення або дзвінка від брата, який зараз воює та пройшов весь шлях від початку війни до цього дня, закінчуючи постійними  повітряними тривогами та ризиком прильоту по місту, ГЕС або нафтобазі. 

Час йшов, багато подій сталося та речей, які вразили мене до глибини душі та які краще б ніколи не відбувалися.

Все почалося з того, що я почав усвідомлювати, хто такі росіяни, та чому раби ніколи не зможуть та не схочуть стати вільним народом, також я дізнавався про чисельні злочини та звірства, які вчиняли та вчиняють ці нелюди: Буча, Ізюм, всі міста та населенні пункти, що до сих пір знаходяться під окупацією страждають від катів російського народу, які за всю історію людства не зробили нічогісінько для того, щоб українці їх  перестали вважати окупантами та світ перестав дивитися на них з огидою. 

Дуже часто замислююсь, а що ж означає для мене таке прекрасне слово та термін "мир"? Кожного разу я відповідаю собі, що мир ─ це чисте небо, солов'їний спів, яскраве сонце, відсутність страху за життя мого брата та страху кожного разу, коли отримуєш дзвінок від нього, почути чужий голос. Це перестати боятися за друзів, з якими я втратив зв'язок після початку повномасштабного вторгнення, аніяк не золотої орди, на територію України. Це  вільна Україна, якій не погрожують зброєю, зброєю, яка у всьому світі вважається абсолютно нелюдяною та яка може привести весь світ до загибелі. Україна, яка зрощує своїх синів та доньок у світлі сонця, а не ховає їх у підвалах та не має іншого вибору, окрім як намагатися життями та силами інших дітей своїх захистити своє майбутнє, яке потім відбудує її з руїни до величної світової  держави!